Повернення ветеранів і ветеранок до цивільного життя вже сьогодні стає одним із найбільших викликів для української держави. Але якщо кілька років тому ветеранська політика переважно зводилася до дискусій про пільги, соціальні виплати чи окремі сервіси, то тепер питання значно ширше: якою буде роль ветеранів у громадах після війни та чи готова сама система сприймати їх не як об’єкт допомоги, а як повноцінних учасників ухвалення рішень.
Результати останніх досліджень показують доволі чітку тенденцію: проблема полягає не у відсутності потенціалу ветеранів, а у відсутності системної моделі їхнього включення в життя громад.
У дослідженні ПРООН щодо міжнародних практик реінтеграції зазначається, що реінтеграція — це не разова соціальна послуга, а довгостроковий соціально-економічний процес, який відбувається насамперед у громадах та потребує комплексної державної політики.
Український контекст уже зараз демонструє масштаб проблеми. У звіті reSCORE 2024 наголошується, що ветерани стикаються одночасно з юридичними, медичними, психологічними та економічними викликами, а сам процес переходу від військової до цивільної ідентичності включає не лише демобілізацію, а й відновлення професійних та соціальних зв’язків у громадах.
Частина цих проблем уже має цілком вимірюваний характер. Так, 34% ветеранів говорять про відсутність координації між різними надавачами послуг, 33% — про довгі черги, а ще 32% — про складні адміністративні процедури під час проходження демобілізації та отримання сервісів.
Не менш показовими є оцінки окремих інституцій. Найнижчі оцінки ветерани вже третій рік поспіль дають роботі військово-лікарських комісій, медико-соціальних експертних комісій та територіальних центрів комплектування. Значно краще оцінюються медичні заклади та реабілітаційні центри.
Це свідчить про те, що проблема полягає не лише у фінансуванні чи кількості послуг. Система залишається розпорошеною, а взаємодія між її елементами часто залежить не від зрозумілої моделі, а від окремих ручних рішень або особистої ініціативи.
Водночас дослідження демонструють і значний внутрішній потенціал самих ветеранів. Зокрема, ветерани значно частіше за загальне населення демонструють зацікавленість у підприємництві та створенні власної справи. Для держави це означає наявність великого кадрового й економічного ресурсу, який може стати одним із драйверів післявоєнного відновлення громад. Разом із цим виникає й інший розрив — між готовністю ветеранів до активної участі та реальними можливостями для такої участі. До 41% ветеранів віком до 60 років повідомляють про труднощі з пошуком або збереженням роботи, а кожен четвертий вважає відсутність робочих місць великою або дуже великою перешкодою для працевлаштування.
Для ветеранів із тяжкими пораненнями ситуація ще складніша. Саме вони найчастіше говорять про брак професійних навичок, відсутність необхідних контактів та упереджене ставлення роботодавців.
Паралельно формується й інша тенденція. Ветерани значно критичніше оцінюють роботу державних інституцій та рівень корупції, ніж загальне населення. Більшість із них сприймають корупцію як системну проблему, а рівень довіри до центральної влади серед ветеранів стабільно нижчий.
У такій ситуації модель, у якій ветеран залишається виключно «отримувачем послуг», починає створювати додатковий розрив між державою та самими ветеранами.
Міжнародний досвід уже давно рухається в іншому напрямку. У сучасних моделях реінтеграції ветеран розглядається не лише як людина, яка потребує підтримки, а як окремий учасник розвитку громади, місцевої політики та економіки.
Для України це означає необхідність переходу до моделі реальної участі. Йдеться про включення ветеранів до консультативних органів, громадських рад, механізмів контролю за бюджетами та якістю послуг, а також до процесів розробки місцевих програм відновлення.
Фактично мова йде про створення інфраструктури участі, де ветеран стає не символічним представником, а співучасником формування рішень.
У цій моделі окрему роль можуть відігравати громадські організації. Сьогодні вони переважно працюють як сервісні провайдери — допомагають із документами, консультаціями чи психологічною підтримкою. Але їхній потенціал значно ширший.
Саме громадські організації можуть стати середовищем, де формується практична взаємодія ветерана з громадою, місцевою владою та іншими інституціями. Йдеться не лише про навчання чи консультації. Це і створення платформ для участі, і супровід ветеранських ініціатив, і формування практичних навичок роботи з місцевими програмами, бюджетами та проєктами.
Окремі приклади вже демонструють ефективність такого підходу. Там, де ветерани отримують не лише статус або набір пільг, а реальну можливість впливати на процеси, вони починають створювати власні ініціативи, об’єднувати навколо себе інших людей та ставати драйверами розвитку громад.
Тому ключовий виклик ветеранської політики сьогодні полягає не лише у розширенні переліку сервісів. Значно важливішим стає формування системи, у якій ветеран після повернення з війни не випадає з процесів управління та розвитку країни.
Реінтеграція у такому підході перестає бути лише питанням адаптації після служби. Вона стає питанням того, чи зможе держава використати потенціал людей, які після фронту готові брати відповідальність не лише за власне життя, а й за розвиток своїх громад та країни загалом.
