Повномасштабна війна вже сформувала в Україні нову соціальну реальність. Держава поступово переходить до етапу, коли питання ветеранської політики перестає бути вузькопрофільною темою окремого міністерства і стає одним із ключових елементів національної стійкості. Саме тому результати аудиту системи супроводу ветеранів, проведеного нещодавно Рахунковою палатою, заслуговують на значно ширшу суспільну дискусію, ніж просто черговий звіт про використання бюджетних коштів.
Суть проблеми полягає навіть не в окремих помилках чи недоліках. Аудит фактично продемонстрував відсутність цілісної моделі державного управління у сфері реінтеграції ветеранів. І це особливо небезпечно з огляду на масштаби виклику, який Україна матиме протягом наступних років.
Станом на початок 2025 року в Єдиному державному реєстрі ветеранів війни вже обліковувалося близько 1,5 мільйона осіб. При цьому реальна кількість людей, які потребуватимуть супроводу, адаптації, психологічної підтримки, працевлаштування та допомоги у взаємодії з державними інституціями, буде значно більшою.
Саме для цього і створювався інститут помічника ветерана — як система персонального супроводу людини після повернення з війни. Ідея сама по собі була правильною: ветеран повинен мати конкретного фахівця, який допоможе пройти бюрократичні процедури, отримати доступ до соціальних, медичних та адміністративних послуг, знайти роботу або перекваліфікуватися. Однак аудит показав, що між політичним задумом і реальною реалізацією виникла величезна управлінська прірва.
Однією з головних проблем стало кадрове планування.
Міністерство у справах ветеранів виходило з моделі «один фахівець на 100 ветеранів» і прогнозувало потребу у 15 тисячах спеціалістів. Але громади по всій країні повідомили про готовність створити лише 1360 посад. Фактично ж наприкінці 2024 року працювали лише 485 осіб. Навіть у жовтні 2025 року система налічувала близько 2 тисяч фахівців, тоді як у 20% громад таких посад не існувало взагалі. Ця статистика демонструє фундаментальну проблему української державної політики — рішення ухвалюються централізовано без реальної оцінки спроможності громад їх виконувати.
Показовою є й ситуація з фінансуванням. На розвиток інституту супроводу були закладені мільярдні суми, однак більшість коштів залишилася невикористаною. У 2024 році та за дев’ять місяців 2025 року держава була змушена перерозподілити 84% субвенції — це 5,7 млрд грн. Причина проста: система не була готовою до масштабування. Громади не мали достатнього кадрового ресурсу, організаційної структури, приміщень, техніки та цифрової інфраструктури. Фактично держава створила ситуацію, коли фінансування існувало, але механізм його ефективного використання — ні.
Окремої уваги заслуговує проблема даних і цифрової інфраструктури. Аудитори виявили серйозні розбіжності між різними базами та звітами. Наприклад, у липні 2025 року кількість заяв ветеранів у системі за декілька днів скоротилася майже на 10 тисяч без будь-яких пояснень, а у жовтні дані Міністерства майже удвічі відрізнялися від показників платформи «е-Ветеран». Для системи державного управління це критична проблема. Неможливо ефективно планувати ветеранську політику без достовірної інформації про кількість людей, їхні потреби та реальний рівень навантаження на фахівців.
Ще один важливий аспект — нерівність умов у різних громадах. На державному рівні так і не було створено єдиних вимог до організації роботи помічника ветерана. До прикладу не було визначено цифрові інструменти, які обов’язково має використовувати фахівець із супроводу. Окремі фахівці не мали персональних цифрових ключів та доступу до платформи «е-Ветеран», щоб реєструвати у ній заяви на заходи із супроводу. Сама платформа, сформована на базі ЄДРВВ, не забезпечувала автоматизації звітності й не інтегрована з іншими реєстрами. Як наслідок, фахівці витрачають багато часу на ручну обробку даних.
Базові умови надання послуги також є неоднорідними і не забезпечують рівного доступу до заходів з підтримки. Так, у 12 перевірених аудиторами Рахункової палати комунальних закладах / установах фахівці працюють у тісних кабінетах разом з іншими працівниками. А 30% приміщень взагалі не пристосовані для потреб осіб з інвалідністю. І це вже питання не лише організації процесів, а й ставлення держави до самої філософії ветеранської політики.
Система супроводу ветеранів — це не формальна адміністративна послуга. Це елемент суспільного договору між державою та людьми, які пройшли війну. Якщо людина після фронту стикається з хаосом, чергами, відсутністю інформації та непрацюючими механізмами підтримки, це створює довгострокові соціальні ризики для всієї країни.
Особливо в умовах, коли Україна вже зараз має думати не лише про соціальний захист ветеранів, а й про їхню інтеграцію в економіку, місцеве самоврядування, систему освіти, бізнес та державне управління. При цьому важливо, що частину проблем уже почали виправляти. Міністерство у справах ветеранів тестує CRM-систему для фахівців супроводу, громади поступово облаштовують окремі приміщення та інвестують у робочі місця, а механізми фінансування намагаються адаптувати до реальних потреб.
Висновок доволі невтішний: ветеранська політика не може будуватися виключно навколо гучних презентацій чи декларативних програм. Вона потребує точних даних, реалістичного планування, стабільної цифрової інфраструктури, професійних кадрів і постійної координації між державою та громадами. Адже Україна входить у період, коли кількість ветеранів зростатиме ще багато років. І саме від того, наскільки ефективно держава навчиться працювати із системою їхнього супроводу та реінтеграції, залежатиме не лише якість життя самих ветеранів, а й соціальна стійкість країни після війни.
