26 лютого 2026 року на засіданні Комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів відбувся круглий стіл щодо кодифікації законодавства у сфері захисту державності та статусу захисників. Формат — відкритий, понад сотня учасників: ветерани, родини загиблих і зниклих безвісти, науковці, представники громадянського суспільства. Тема — стратегічна. Рішення — потенційно визначальні на десятиліття.
І саме тому дискусія залишила більше запитань, ніж відповідей.
Необхідність систематизації ветеранського законодавства є очевидною. Сфера надзвичайно широка — від статусу та гарантій до соціальних послуг, реабілітації, працевлаштування, перекваліфікації, медичної та психологічної адаптації. Масив норм розпорошений, часто колізійний, значна частина реалізується через підзаконні акти та експериментальні постанови. В цьому сенсі ідея кодифікації виглядає логічною.
Але логічність ідеї не дорівнює якості реалізації.
Представництво Кабінету Міністрів на заході було вкрай обмеженим, здебільшого на рівні керівників департаментів. Презентація самого проєкту Кодексу від профільного міністерства тривала менше трьох хвилин. На системні запитання щодо можливого звуження гарантій, ризиків розбалансування чинної моделі та методологічних суперечностей прозвучала універсальна відповідь: «Ми врахуємо ваші думки». Без аргументації. Без публічної реакції на наукові зауваження. Без роз’яснення концептуальної моделі.
У професійному середовищі вже звучить оцінка чинної редакції як такої, що має ознаки «муляжа нормативного акту». І проблема тут не в емоціях, а в конструкції. Значна кількість відсилочних норм, коли замість прямої дії закону передбачається «порядок, визначений Кабінетом Міністрів», фактично консервує бюрократичну залежність ветерана від адміністративного тлумачення. А в умовах, коли проблема часто полягає не в самій нормі, а в неможливості реалізувати її на місці через відсутність чітких інструкцій, така модель лише відтворює існуючі бар’єри.
Окреме занепокоєння викликає передчасність прийняття кодифікованого акта в ситуації, коли значна частина регулювання здійснюється через експериментальні механізми, які ще не пройшли перевірку практикою. Кодифікація має фіксувати усталені правові підходи, а не закріплювати перехідний стан.
Водночас дискусія засвідчила і конструктивний потенціал. Прозвучали пропозиції щодо чіткого визначення предмета регулювання, недопустимості механічного поєднання різних правових площин та необхідності закласти власний механізм юридичної відповідальності за порушення прав захисників. Йшлося про персональну відповідальність посадових осіб, відмову від формули «відповідальність згідно з чинним законодавством» та запровадження процесуальних гарантій із реальним превентивним ефектом.
Не менш принциповими є питання Єдиного державного реєстру ветеранів війни та вичерпності підстав для відмови або позбавлення статусу з обов’язковим правом на оскарження. Саме через ці механізми визначається доступ до гарантій, а отже будь-яка невизначеність тут створює ризик звуження прав.
У цій ситуації принциповим є інше: ми не можемо підмінити реформу красивим документом. Якщо кодифікація перетвориться на спробу «зібрати все в одному тексті», не переглянувши архітектуру політики, ми лише зафіксуємо існуючі проблеми в новій редакції.
Потрібен інший порядок денний. Закон про перехід від військової служби до цивільного життя. Закон про патронатні служби. Можливо, рух до єдиного Соціального кодексу, де ветеранська політика стане частиною цілісної, прозорої системи соціальних гарантій. Тільки така модель дозволить уникнути фрагментації і забезпечити передбачуваність для захисників і захисниць.
Кодифікація можлива. Але вона має бути інструментом системної підтримки, а не декоративним жестом. Бо в умовах війни держава не має права створювати нормативні ілюзії.
