Війна залишає після себе не лише зруйновані міста, а й десятки тисяч людських історій, у яких боротьба не завершується після евакуації з поля бою. Для багатьох українських захисників найважчий етап починається вже після поранення — коли необхідно заново навчитися ходити, працювати, займатися спортом, виховувати дітей і будувати майбутнє.
Тому питання протезування давно перестало бути виключно медичною темою. Сьогодні це питання державної політики, соціальної справедливості та поваги до тих, хто заплатив власним здоров’ям за свободу України.
Реабілітація — це більше, ніж встановлення протеза
Історії українських ветеранів демонструють, наскільки важливою є комплексна система відновлення. Помічник кулеметника Андрій Вервейко після важкого поранення проходить реабілітацію у центрі Superhumans. Попри ампутацію, він уже повернувся до занять спортом, тренується з кікбоксингу та переконаний: життя після поранення не закінчується.
Його історія — приклад неймовірної сили духу. Після вибуху боєприпасу, скинутого російським дроном, Андрію довелося пережити складну евакуацію під мінометними обстрілами, самостійно долаючи частину маршруту. Але навіть після пережитого він говорить не про втрати, а про мотивацію жити далі.
Подібний шлях проходить і ветеран Олександр Мельник. Після важкого поранення поблизу Бахмута він продовжує реабілітацію, займається спортом та не приховує головної проблеми, з якою стикаються тисячі ветеранів: отримати якісний сучасний протез в Україні набагато складніше, ніж повинно бути.
Проблема не лише у вартості
Сьогодні державна система забезпечення протезами виконує надзвичайно важливу функцію. Саме вона дозволяє тисячам людей отримати первинне протезування безкоштовно. Проте ветерани дедалі частіше звертають увагу на іншу проблему — державне фінансування нерідко обмежується базовими механічними моделями, тоді як сучасний рівень медицини вже дозволяє використовувати значно функціональніші рішення. Для людини, яка хоче не просто пересуватися, а повернутися до активної роботи, спорту чи повноцінного сімейного життя, різниця між різними видами протезів є принциповою.
Механічні протези залишаються ефективним рішенням для первинного протезування та багатьох категорій пацієнтів. Водночас сучасні електронні (біонічні) системи забезпечують значно природнішу ходу, краще пристосовуються до різних поверхонь, допомагають безпечніше долати сходи, нерівності та виконувати складніші рухи.
Для молодих ветеранів, які прагнуть повернутися до максимально активного життя, це означає не просто комфорт, а можливість працювати, виховувати дітей, займатися спортом та залишатися економічно незалежними.
Бюрократія не повинна ставати ще одним випробуванням
Не меншою проблемою ветерани називають саму процедуру отримання сучасних протезів.
За їхніми словами, для оформлення високотехнологічних моделей необхідно проходити складні бюрократичні процедури, збирати численні документи та фактично доводити власну потребу у сучасному виробі. Інколи люди змушені пояснювати, чому вони хочуть залишатися фізично активними навіть після ампутації.
Подібна практика викликає закономірні питання.
Якщо держава декларує повернення ветеранів до повноцінного життя, то система повинна оцінювати не лише сам факт втрати кінцівки, а й майбутній потенціал людини — її бажання працювати, навчатися, займатися спортом, бути активним членом суспільства.
Не менш важливою є організація самої реабілітації.
Ветерани позитивно оцінюють модель, коли протезисти, фізичні терапевти, реабілітологи, психологи та інші спеціалісти працюють однією командою. Саме міждисциплінарний підхід дозволяє максимально адаптувати протез до потреб конкретної людини та досягти значно кращих результатів.
Натомість роз’єднаність різних етапів державної системи нерідко призводить до того, що навіть якісний протез не використовується на повну функціональність через недостатню реабілітаційну підтримку.
Повернення до активного життя — це інвестиція у майбутнє країни
Сучасне протезування — це не розкіш і не привілей. Це інвестиція держави у власних громадян.
Кожен ветеран, який завдяки сучасним технологіям повертається до роботи, підприємництва, навчання чи громадської діяльності, продовжує робити внесок у розвиток України. І навпаки — обмеження лише базовими рішеннями може означати втрату значної частини людського потенціалу.
Україна вже стала одним із світових лідерів за масштабами розвитку реабілітаційної допомоги під час війни. Водночас наступним логічним кроком має стати вдосконалення державної системи забезпечення сучасними високофункціональними протезами, скорочення бюрократичних процедур та запровадження більш індивідуального підходу до потреб кожного ветерана.
Наші захисники довели свою готовність боротися за країну. Тепер завдання держави — зробити все можливе, щоб після поранення вони не були змушені боротися ще й із системою.
