Що означає «повернення» для ветерана? Як держава використовує — або втрачає — досвід захисників? І чому ветеранська політика має стати справою не лише одного міністерства, а всієї країни?
Ці питання прозвучали на VIII Міжнародному ветеранському форумі «Україна. Ветерани. Безпека», і цього разу — не як формальність, а як виклик, що потребує негайної відповіді. У фокусі панельних дискусій «Сила: ветерани і оборона майбутнього» та «Повернення» опинилися дві ключові лінії: як залучити ветеранів до посилення обороноздатності та як зробити їхнє повернення в суспільство справжнім — з підтримкою, а не лише пафосними промовами.
Виклик №1: Ветеран — поза системою?
Модераторка дискусії «Сила» — заступниця керівника Офісу Президента Ірина Верещук — задала тон розмові: ветерани й ветеранки мають стати повноцінною частиною архітектури національної безпеки, а не залишатися поза системними процесами.
Міністр оборони Денис Шмигаль, представники громадянського сектору й державної влади зійшлися на тому, що:
-
резерв потрібно будувати не з нуля, а на основі бойового досвіду тих, хто вже воював;
-
ветеран має бачити не лише реабілітаційний центр, а й кар’єрну перспективу в силових структурах, держслужбі, бізнесі;
-
держава має не «опікуватися» ветераном, а працювати з ним на рівних — як з експертом, як із силою.
Підкреслено: ветеранська політика — це не вузький департамент, це горизонтальна відповідальність усіх гілок влади, громад, міжнародних партнерів. І вона має будуватися навколо ідеї, що досвід війни — це не лише травма, а й ресурс.
Виклик №2: Реабілітація — не “лікування”, а повернення до життя
У другій панельній дискусії — «Повернення» — звучала, можливо, найболючіша тема: що таке справжнє повернення з війни?
Міністерка у справах ветеранів Наталія Калмикова відкрито говорила: повернення — це не про папери, це про людей. І що система має змінюватися не лише у сфері послуг, а у світогляді.
Серед головних висновків дискусії:
-
Реабілітація має бути поруч. Не в «центрі» десь далеко, а біля дому — в громаді, де людина живе. З фахівцем супроводу, який не просто видає інструкції, а веде людину через складні етапи.
-
Громада — перша точка повернення. Там мають бути ветеранські простори, програми підтримки, хаби, де людина не лише відновлюється, а й знаходить нову роль.
-
Родина — частина процесу. Психологічна й соціальна підтримка має охоплювати не лише ветерана, а й його чи її близьких — бо саме сім’я першою відчуває наслідки війни.
Виклик №3: Бар’єри не знімають пафосом, а сервісами
Із вуст заступниці міністра цифрової трансформації Валерії Коваль та представників ветеранської спільноти звучали конкретні рішення:
-
електронне посвідчення ветерана
-
розділ «Ветеран Pro» у «Дії»
-
сервіси для житла (єОселя), освіти, підприємництва
-
компенсація на стоматологію та медичну підтримку
-
гранти для ветеранського бізнесу
Це — вже діючі речі, не обіцянки. Але, як було підкреслено, вони мають стати не винятком, а нормою — доступною, зручною і гідною.
Що далі?
Законодавча база оновлюється: Верховна Рада ухвалила кілька ключових рішень, які дозволяють ветеранській політиці виходити за рамки допомоги й ставати політикою сили, розвитку й гідності.
Міжнародна підтримка залишається важливою: захід пройшов за підтримки IREX, UNDP, IOM, урядів США, країн Скандинавії та ЄС — і ця співпраця дає змогу впроваджувати нові підходи й обмінюватися досвідом.
Але головне — прозвучала чітка зміна акцентів: ветеран — не тінь війни, а світло, яке показує шлях у майбутнє. І якщо держава хоче бути сильною, вона повинна це світло бачити, поважати і підтримувати.
«Ветеранська політика — це не про жаль і пільги. Це про довіру, партнерство і сильне суспільство, яке не боїться дивитися в очі тим, хто його захищав».
