Історія нинішньої війни пишеться не лише у зведеннях Генерального штабу, документах військових частин, фотографіях та відео з фронту. Вона залишається у пам’яті людей, які пройшли через бойові дії, втрачали побратимів, отримували поранення і після пережитого намагаються повернути цей досвід суспільству через власні історії.
Одним із таких свідчень став художньо-публіцистичний роман письменника та військовослужбовця Юрія Сороки «Наш лицарський хрест», виданий «Фоліо» у 2025 році.
Це книга, написана зсередини війни, де автор одночасно є оповідачем і головним героєм. Вона охоплює шлях від передчуття великого вторгнення та перших днів після 24 лютого 2022 року до одного з найважчих епізодів його військової біографії — боїв за Кліщіївку на Бахмутському напрямку.
Не хроніка війни, а пам’ять про неї
«Наш лицарський хрест» не побудований як послідовний військовий щоденник. Кілька надзвичайно важких діб у Кліщіївці переплітаються зі спогадами про початок повномасштабного вторгнення, оборону Житомирщини, підготовку новобранців, службу та навчання, загибель знайомих і поступову трансформацію самої війни.
Завдяки такій побудові окремий бій стає частиною значно довшої історії — про те, як людина дедалі глибше входить у воєнну реальність.
У Кліщіївці ця реальність звужується до найпростіших завдань: вчасно почути вихід ворожого боєприпасу, знайти укриття, втримати позицію, дістати воду, допомогти пораненому та дочекатися зміни. Війна постає через фізичні відчуття — звук, запах, біль, виснаження і постійну близькість смерті.
При цьому Сорока не приховує того, що не вкладається у звичну героїчну оповідь. Поруч із мужністю військових у книзі є плутанина, формалізм, недостатня підготовка, помилкові рішення та ситуації, коли наслідки чужих наказів оплачуються життям людей.
Мужність людей, яким страшно
Одна з важливих рис цієї книги — відмова автора створювати образ безстрашного воїна.
Люди тут бояться, втомлюються, помиляються, губляться і думають про власне виживання. Сам Сорока не приховує страху смерті чи поранення, розгубленості, злості та почуття провини.
Але саме тому інакше розкривається поняття мужності.
У «Нашому лицарському хресті» вона полягає не у відсутності страху, а в тому, щоб продовжувати діяти, коли страшно: повернутися на позицію, допомогти іншому, виконати обіцяне, залишитися поруч із побратимом.
Осердям цієї частини книги стає побратимство. Суржик, Андрон, Салямі, Вася Шейдик, Ластівка та інші — не тло для історії головного героя, а люди, від рішень і дій яких буквально залежить життя одне одного.
Їхній героїзм здебільшого позбавлений зовнішньої урочистості: витягнути пораненого, поділитися водою, залишитися на позиції, виконувати свою роботу тоді, коли виснаження і страх уже майже не залишають сил.
Книга повертає загиблим їхні обличчя
Саме тут ветеранська література набуває значення, яке виходить далеко за межі власне літератури.
Війна неминуче перетворюється на цифри. Суспільство щодня чує про втрати, поранених, зруйновані міста, кілометри фронту. За тривалої війни виникає ризик звикання навіть до того, до чого звикати неможливо.
Особисте свідчення працює інакше.
У книзі загиблі та поранені залишаються людьми зі своїми голосами, характерами, жартами та вчинками. Вася Шейдик і Женька Ластівка — вже не абстрактні прізвища у переліку втрат. Автор зберігає конкретні епізоди їхнього життя і останніх днів, а разом із ними — пам’ять про людей, які були поруч із ним на війні.
Це одна з причин, чому ветеранська література важлива вже зараз. Вона дає можливість документувати не лише перебіг війни, а її людський вимір.
Від історичних романів до власної війни
Для Юрія Сороки звернення до історії не є новим. Значна частина його цивільного життя була пов’язана з літературою, а авторський доробок налічує понад двадцять видань. Він писав історичні, пригодницькі, детективні та науково-фантастичні романи, а також науково-популярні книги з історії України.
Серед його відомих творів — «Хотин», «Іван Богун», «Арахнофобія», «Куля для вовкулаки», «Легіон Хронос», «Крос у небуття», книги про бій під Крутами, походи Богдана Хмельницького та визначні події й постаті української історії.
Але згодом історія, про яку потрібно було писати, стала його власним життям.
У 2019 році Сорока підписав контракт із Збройними силами України та розпочав службу у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Він брав участь в Операції об’єднаних сил, згодом був переведений до 199-го навчального центру ДШВ, де займався підготовкою військовослужбовців.
Улітку 2023 року інструкторський загін, у якому служив Сорока, направили на Бахмутський напрямок для отримання актуального бойового досвіду. Так він опинився у Кліщіївці, де як старший сержант брав участь у закріпленні та утриманні позицій, пережив атаки російської піхоти й танків, мінометні та артилерійські обстріли.
Під час виходу після чотирьох діб безперервних боїв він отримав уламкове поранення руки внаслідок близького розриву 82-міліметрової міни. Після лікування продовжив військову службу.
«Лицарський хрест» цілого покоління
Назва роману може спочатку сприйматися як відсилання до військової нагороди або традиційного образу воїна-лицаря. Проте автор вкладає в неї інший зміст.
Його «лицарський хрест» — це тягар, який довелося нести людям, що опинилися всередині війни: смерть близьких і побратимів, поранення, відповідальність за інших, необхідність убивати, виживати та згодом жити з пережитим.
Саме тому «Наш лицарський хрест» варто сприймати не лише як воєнний роман або особисті спогади одного військовослужбовця.
Подібні книги поступово формують корпус української ветеранської літератури — пам’ять про війну, створену її безпосередніми учасниками. Вони допомагають цивільному суспільству краще зрозуміти досвід людей, які повертаються з фронту, а самим ветеранам залишають право розповідати про пережите власними словами — без обов’язку відповідати створеному кимось образу бездоганного героя.
І, можливо, одна з найважливіших функцій такої літератури проявиться через роки. Коли безпосередня пам’ять про нинішні події почне віддалятися, саме особисті свідчення допомагатимуть наступним поколінням побачити за назвами битв і датами конкретних людей — тих, хто боявся, жартував, помилявся, рятував інших, втрачав друзів і продовжував робити свою роботу.
