Участь української збірної ветеранів у міжнародних змаганнях Marine Corps and Air Force Trials, що відбулися у лютому–березні 2026 року на базі Кемп-Пендлтон у Каліфорнії, стала не лише спортивним досягненням, а й важливим індикатором стану державної політики у сфері реабілітації та соціальної інтеграції ветеранів війни.
За результатами змагань українська команда у складі 15 учасників здобула 27 золотих, 12 срібних і 9 бронзових медалей, продемонструвавши один із найсильніших результатів серед учасників, попри об’єктивно менший склад команди та відсутність порівнянної інфраструктурної підтримки.
Йдеться про змагання, які у світовій практиці виконують значно ширшу функцію, ніж суто спортивну: вони є інструментом фізичної та психологічної реабілітації ветеранів із тяжкими пораненнями, а також платформою міжнародної комунікації та представлення досвіду війни. Саме тому стабільна участь України у таких заходах — починаючи з 2017 року в Іграх нескорених і з 2022 року у Warrior Games — має розглядатися як елемент державної політики, а не виключно як ініціатива окремих команд чи організацій.
Водночас сам результат у Каліфорнії виявив системну диспропорцію між рівнем мотивації та підготовки українських ветеранів і реальними умовами, в яких відбувається ця підготовка в Україні. Як випливає з оцінок учасників, у США створена інфраструктура, що дозволяє забезпечити не лише доступність спорту для осіб з інвалідністю, але й комплексну технічну підтримку спортсменів, яка у професійному вимірі наближається до стандартів високотехнологічних видів спорту. Українська система таких умов наразі не забезпечує.
Найбільш критичним елементом залишається базова спортивна інфраструктура, зокрема доступність басейнів, які потребують або повної реконструкції, або спеціального обладнання для ветеранів із пораненнями, включно з підйомниками для доступу до води. Паралельно існує проблема забезпечення спеціалізованими кріслами колісними для командних видів спорту, що впливає не лише на результати, а й на саму можливість участі у відповідних дисциплінах.
Ці обставини мають значення не лише з точки зору спорту як такого, а й у ширшому контексті державної політики щодо ветеранів, оскільки адаптивний спорт фактично виконує функцію інструменту реінтеграції, соціалізації та відновлення людського капіталу. Зростання кількості учасників відборів — зокрема майже 500 заявок на Ігри нескорених 2025 року — свідчить про наявність значного запиту на такі можливості, який поки що не підкріплений відповідною інфраструктурною та фінансовою базою.
Фінансування відповідних програм наразі здійснюється переважно за рахунок окремих державних інституцій та партнерів, однак воно не формує системного рішення. Це означає, що навіть за наявності високих результатів на міжнародній арені Україна продовжує діяти у режимі часткових рішень, а не цілісної політики.
Саме в цьому контексті участь українських ветеранів у міжнародних змаганнях набуває значення не лише як спортивний результат, а як підстава для перегляду підходів до формування державної політики у сфері ветеранської підтримки. Адже питання вже давно не зводиться до окремих заходів чи програм — воно полягає у створенні системи, яка забезпечує сталі можливості для відновлення та розвитку ветеранів, включно з інфраструктурою, фінансуванням і міжвідомчою координацією.
І якщо сьогодні українські ветерани здобувають десятки медалей у міжнародних змаганнях фактично всупереч обмеженим умовам, то ключове питання полягає у тому, чи здатна держава трансформувати ці результати у довгострокову політику, яка перестане залежати від окремих ініціатив і стане частиною системного підходу до підтримки тих, хто повертається з війни.
