Понад чотири років повномасштабної війни змінили Україну назавжди. Але найважчі зміни ще попереду. Десятки, а згодом сотні тисяч військових повертатимуться до цивільного життя. І головне питання вже сьогодні полягає не лише у тому, чи забезпечить держава ветеранів пільгами, лікуванням або працевлаштуванням. Не менш важливо, чи буде готовим саме суспільство прийняти людей, які пройшли війну.
Дослідження «Портрет ветерана 2025», підготовлене Українським ветеранським фондом спільно із соціологічною групою «Рейтинг», показує доволі несподівану картину. З одного боку, ветерани залишаються однією з найбільш шанованих соціальних груп країни. З іншого — вони самі нерідко відчувають зовсім іншу реальність.
Дивитись результати дослідження тут
Повага не завжди означає розуміння
Українське суспільство демонструє безпрецедентний рівень довіри до своїх захисників. За результатами дослідження, 96% українців довіряють військовим, які зараз служать, а 92% — ветеранам російсько-української війни. Крім того, 77% громадян вважають, що суспільство поважає ветеранів.
Однак самі ветерани дивляться на ситуацію значно стриманіше. Лише 60% із них відчувають, що суспільство дійсно їх поважає. А ще більш показовою є інша цифра: 58% ветеранів переконані, що цивільні недостатньо поінформовані про їхні реальні проблеми після повернення з війни. Цей розрив якраз і може стати головним викликом ветеранської політики наступних років. Тобто недостатньо лише говорити слова вдячності. Людині, яка пройшла фронт, поранення або полон, необхідне не співчуття, а відчуття того, що її досвід розуміють і поважають.
Дослідження також демонструє, що найбільшими ризиками після завершення служби ветерани вважають зовсім не ті проблеми, про які найчастіше говорять у публічному просторі:
- 85% опитаних називають одним із головних ризиків психоемоційну нестабільність.
- 79% говорять про ризик зловживання алкоголем або наркотиками.
- 75% — про нерозуміння з боку суспільства.
- 74% — про проблеми зі здоров’ям та труднощі з отриманням медичної допомоги.
- 73% — про можливу відсутність роботи.
- 72% — про недоступність інклюзивного середовища.
Ці цифри свідчать, що адаптація ветеранів — це комплексне питання. Воно стосується не лише медицини чи соціального захисту, а й психології, освіти, ринку праці, міської інфраструктури та культури взаємодії.
Пільги важливі, але вони не вирішують усе
Коли ветеранів запитали про їхні найбільш актуальні потреби, на перших місцях опинилися матеріальна підтримка (50%) та медична допомога (43%). Понад чверть респондентів потребують психологічної підтримки (28%) та житла (26%), а кожен п’ятий — юридичної допомоги. Водночас оцінка того, наскільки ці потреби реально забезпечуються, виявилася значно скромнішою.
Найнижче ветерани оцінили забезпеченість житлом та юридичну підтримку. Лише пільговий проїзд отримав справді високу оцінку. Решта напрямів перебувають лише на середньому рівні задоволення потреб. Це означає, що навіть ефективні державні програми не завжди відповідають тому, що ветерани вважають своїми першочерговими потребами.
Сьогодні дедалі очевидніше, що ветеранська політика не може обмежуватися лише виплатами або соціальними гарантіями. Україні потрібна масштабна політика соціальної інтеграції ветеранів. Йдеться про підготовку родин до повернення військових, навчання роботодавців, розвиток інклюзивної інфраструктури, психологічну грамотність суспільства, коректне висвітлення військової тематики у медіа та формування поваги без героїзації чи жалю. Не менш важливо починати таку роботу ще у школі. Діти повинні розуміти, хто такі ветерани, через що вони пройшли і чому їхній досвід є частиною нової історії України.
Ветеранська політика виходить за межі соціального захисту
Дослідження «Портрет ветерана 2025» ще раз демонструє, що сучасна ветеранська політика не може зводитися лише до виплат, пільг чи окремих програм підтримки. Вона дедалі більше стає комплексною державною політикою, яка охоплює охорону здоров’я, освіту, зайнятість, безбар’єрність, інформаційну політику та підготовку суспільства до повернення великої кількості військових.
Результати опитування показують, що поряд із матеріальними питаннями дедалі більшого значення набувають якість соціальної адаптації, доступність психологічної допомоги, готовність роботодавців працювати з ветеранами та рівень обізнаності суспільства щодо їхніх потреб. Саме ці фактори значною мірою визначатимуть успішність інтеграції ветеранів у цивільне життя. Для держави це означає необхідність подальшого розвитку міжвідомчої ветеранської політики, а для органів місцевого самоврядування, роботодавців, освітніх закладів і громадських організацій — активніше долучатися до створення середовища, у якому ветеран не почуватиметься людиною, яка повернулася в іншу країну.
З огляду на масштаби війни, питання реінтеграції ветеранів вже сьогодні стає одним із ключових напрямів повоєнного розвитку України. І від того, наскільки ефективно буде вибудувана ця система, залежатиме не лише добробут самих ветеранів, а й соціальна стійкість українського суспільства загалом.
