Українська культура дедалі активніше осмислює досвід людей, які пройшли або продовжують проходити військову службу. Книжки військових і ветеранів отримують літературні премії та стають бестселерами, вистави за їхньої участі входять до театрального репертуару, з’являються спеціальні стипендії, резиденції, видавничі програми та мистецькі проєкти. Водночас разом зі зростанням видимості постає питання, яке ще кілька років тому могло здаватися передчасним: чи не перетворюється поняття «ветеранське мистецтво», створене для підтримки та представлення нового досвіду, на рамку, що відокремлює його від загального культурного процесу?
Ця дискусія виходить далеко за межі термінології, оскільки стосується значно ширшої проблеми — того, як українське суспільство бачить ветерана після повернення зі служби. Якщо людина продовжує сприйматися насамперед через військовий досвід, а її професійні, творчі та інтелектуальні прояви автоматично отримують позначку «ветеранські», інтеграція ризикує перетворитися на створення окремого простору, який існуватиме поруч із цивільним, але не стане його повноцінною частиною.
Коли видимість починає перетворюватися на обмеження
На нинішньому етапі окремі програми для ветеранів залишаються необхідними, оскільки дають можливість відновити професійні зв’язки, отримати фінансування, навчання, доступ до інституцій та аудиторії людям, чиї кар’єри були перервані службою або війною.
Проблема виникає тоді, коли тимчасовий механізм підтримки стає постійною моделлю існування.
Актор, режисер і ветеран Назар Павлик звертає увагу на важливу відмінність між ідентичністю автора та характеристикою його твору. Ветеранський статус може бути суттєвою частиною біографії людини, однак із цього не випливає, що кожна створена нею вистава, книжка чи музична робота автоматично має визначатися як «ветеранська». На його думку, мистецтво повинно ставати територією соціальних мостів, а не простором нового відокремлення.
Подібну проблему бачить культурна менеджерка Альона Каравай, яка працює з військовими та ветеранами у мистецьких програмах. Один зі стипендіатів програми «Вільно», повернувшись після служби до театру, майже одразу почав отримувати пропозиції зіграти військових, зокрема сепаратиста часів АТО. Такий приклад демонструє парадокс: формально культурна інституція готова прийняти ветерана назад, однак продовжує бачити його майже винятково через досвід війни.
У результаті військова біографія, яка мала б розширювати авторську оптику, здатна перетворитися на професійне обмеження, коли від письменника очікують текстів про фронт, від режисера — вистав про війну, а від актора — відповідних ролей.
Ветеранський досвід не визначає перелік тем
Письменник, режисер, сценарист і військовослужбовець Валерій Пузік не розглядає ветеранське мистецтво як окремий жанр. Військовий досвід, за його визначенням, впливає на оптику автора, проте не повинен визначати весь перелік тем, із якими той працює.
Це розмежування важливе не лише для культури. Воно показує одну з проблем майбутньої ветеранської політики загалом: після повернення людина не перестає бути ветераном, однак ветеранський статус не може замінити всі інші складові її ідентичності.
Військовий може повернутися до професії, яку мав до служби, опанувати нову, започаткувати бізнес, викладати, займатися наукою або мистецтвом. Якщо ж суспільство продовжуватиме відводити йому переважно ролі, безпосередньо пов’язані з війною, формальна інтеграція не усуне фактичного відокремлення.
У культурному середовищі цей процес помітний особливо виразно, оскільки творчість легко перетворити на форму публічного свідчення. Ветеранський твір нерідко спочатку сприймається як документ війни, елемент реабілітації або соціальна ініціатива, тоді як його художня цінність опиняється на другому плані.
Підтримувати автора, не знижуючи вимог до мистецтва
Інша сторона проблеми полягає в тому, що спеціальний статус іноді породжує поблажливе ставлення до творчого продукту. За такого підходу важливішою стає біографія автора, тоді як професійні критерії оцінювання відсуваються на другий план.
Драматургиня і ветеранка Аліна Сарнацька наголошує, що пише не в межах психологічної адаптації чи терапії, а тому, що є письменницею. Після успіху п’єс про війну вона зіткнулася з ситуацією, коли вихід до фіналу конкурсу з текстом на іншу тему сприймався майже як її «вихід із ветеранського гетто».
Подібне сприйняття створює суперечність. З одного боку, людина після служби об’єктивно може перебувати в нерівних стартових умовах, оскільки роки, які її цивільні колеги витрачали на кар’єру, освіту та професійні контакти, вона провела у війську, на лікуванні чи реабілітації. З іншого — компенсувати цю нерівність зниженням професійної планки означало б консервувати її, а не долати.
Тому ефективна модель підтримки має розділяти доступ до можливостей та оцінювання результату. Ветеранові можуть бути потрібні спеціальна стипендія, навчальна програма, резиденція, менторство або фінансування, які дозволять повернутися до професійної діяльності, однак книжка, вистава чи картина після цього повинні мати можливість конкурувати в загальному культурному просторі.
Від підтримки автора — до попиту на його творчість
Книжковий ринок уже демонструє, як може працювати такий перехід.
У видавництві «Білка», за словами його директорки Ірини Білоцерковської, понад половина авторів — військові або ветерани. При цьому однією з головних проблем видавці називають не небажання працювати з такими авторами, а те, що багато сильних письменників сьогодні просто не мають можливості писати, оскільки продовжують служити й не мають достатньо часу та сил для творчої роботи.
Коли книжка все ж доходить до читача, військовий статус автора може допомогти привернути до неї первинну увагу, проте забезпечити тривалий успіх він не здатний.
Показовим є приклад Віталія Запеки. Частина аудиторії могла вперше придбати його «Цуцика», бажаючи підтримати військового автора, однак численні перевидання та подальший інтерес до його книжок уже неможливо пояснити виключно біографією. Читач, який одного разу купує книжку через бажання підтримати військового, наступного разу повертається до автора лише тоді, коли його цікавить література.
Є й приклади найвищого професійного визнання. Роман Павла Белянського «Битись не можна відступити» був відзначений премією «Книга року BBC», а згодом отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Такі випадки поступово стирають межу між «ветеранською літературою» та літературою як такою, оскільки твір оцінюється вже не всередині спеціальної категорії, а в загальному професійному полі.
Замість разових проєктів потрібна довгострокова інфраструктура
Нинішня хвиля уваги до ветеранської культури створила значну кількість фестивалів, грантів, резиденцій, театральних постановок та видавничих ініціатив, однак їхня довгострокова ефективність залежатиме від того, чи зможуть вони сформувати професійні траєкторії, які не закінчуються разом із конкретним проєктом.
Для цього підтримка може охоплювати:
- довгострокові стипендійні та грантові програми;
- професійне навчання, резиденції та менторство;
- доступ ветеранів до державних і муніципальних культурних інституцій;
- підтримку видавничих, театральних, кінематографічних та інших творчих проєктів;
- включення військових і ветеранів до програм міжнародної культурної дипломатії;
- адаптацію культурної інфраструктури до потреб людей із пораненнями та інвалідністю;
- підтримку чинних військовослужбовців, які продовжують творчу діяльність під час служби.
Принциповим показником ефективності таких програм має бути не кількість проведених заходів, а те, чи отримує людина можливість надалі працювати без спеціальної інституційної опіки. Якщо після резиденції письменник знаходить видавця, після освітньої програми режисер ставить вистави, а художник входить до загального виставкового процесу, механізм підтримки виконав свою функцію.
Ветеран не повинен ставати ресурсом для чужого проєкту
Поширення ветеранської тематики створює ще один ризик, про який дедалі частіше говорять самі представники спільноти: досвід війни, поранення або реабілітації може перетворитися на інструмент просування організацій, грантових програм чи окремих культурних менеджерів.
Аліна Сарнацька звертає увагу на випадки, коли ветеранів, особливо людей із важкими пораненнями, залучають до проєктів, які зовні декларують їхню підтримку, однак основні репутаційні чи матеріальні переваги отримують організатори. Якщо після завершення такої ініціативи людина не має ані нових професійних компетенцій, ані доходу, ані власної аудиторії, виникає питання, хто насправді був бенефіціаром підтримки.
Звідси випливає ширший принцип, який може застосовуватися далеко за межами культурної сфери: ветеранська політика не повинна будуватися навколо ветерана як об’єкта допомоги. Люди з військовим досвідом мають бути залучені до розроблення програм, визначення їхніх цілей, управління та оцінювання результатів, оскільки без суб’єктності навіть найбільш доброзичливі ініціативи ризикують відтворювати патерналістську модель.
Інтеграція не означає повернення до довоєнної реальності
Одна з найбільш дискусійних проблем прихована вже у звичному словосполученні «повернення ветеранів до цивільного життя».
Людина, яка кілька років провела на війні, повертається не в те суспільство, яке залишила перед мобілізацією або добровільним вступом до війська. За цей час змінилася вона сама, але не менше змінилися країна, суспільні відносини, культура, економіка та уявлення про нормальність.
Тому інтеграція ветеранів навряд чи може зводитися до пристосування великої групи людей до вже сформованого цивільного середовища. З огляду на масштаб війни та кількість українців, які отримали військовий досвід, змінюватися неминуче буде саме середовище.
Директорка Інституту документування і взаємодії INDEX Саша Довжик пропонує дивитися на проблему саме з цієї перспективи: замість питання, яким чином залучити ветеранів до наявних культурних практик, варто досліджувати, як досвід війни змінює саму культуру. За такого підходу військові та ветерани перестають бути окремою цільовою аудиторією, яку потрібно включити до вже готової системи, і стають носіями знання, здатними впливати на принципи її побудови.
Війна формує нову культурну оптику
Окремий термін «ветеранське мистецтво» ще тривалий час залишатиметься корисним, оскільки допомагає робити видимими авторів, об’єднувати ресурси, створювати програми підтримки та досліджувати великий пласт досвіду, який входить в українську культуру.
Проте збереження цієї категорії як постійної культурної ніші може мати протилежний ефект, коли твори ветеранів оцінюватимуться окремо, демонструватимуться окремо і фінансуватимуться переважно в межах спеціалізованих програм.
Військовослужбовиця, драматургиня та режисерка Олена Апчел формулює інший критерій інтеграції: вона відбувається не тоді, коли для певної групи створено окрему нішу, а тоді, коли її досвід починає змінювати загальну архітектуру культури.
Україна поступово наближається до цього етапу. Військовий досвід уже впливає на літературу, театр, документалістику, візуальне мистецтво та суспільну мову, причому його значення навряд чи зникне після завершення бойових дій, оскільки йдеться не про короткочасну тематичну хвилю, а про досвід, який отримала значна частина суспільства.
У перспективі показником успішної інтеграції може стати ситуація, коли книжка ветерана стоятиме не на спеціальній полиці, а серед інших книжок відповідного жанру, актор із військовим досвідом отримуватиме не лише ролі військових, а державні та приватні програми допомагатимуть людині повернутися до професійної конкуренції, не закріплюючи за нею єдину соціальну роль.
За такого підходу ветеранська культура не зникає і не розчиняється. Навпаки, досвід людей, які пройшли війну, стає частиною ширшого процесу, в якому змінюються критерії, теми, мова та сама структура українського культурного простору.
І тоді питання полягатиме вже не в тому, яке місце відвести ветеранам у культурі, а в тому, якою стане українська культура під впливом досвіду людей, які повертаються з війни.
