Коли в Україні говорять про повоєнне відновлення, зазвичай звучать великі цифри інвестицій, програми відбудови, міжнародна допомога та економічні стратегії. Значно рідше у таких дискусіях згадується те, що після завершення війни країна житиме в умовах безпрецедентної кількості ветеранів. І мова йде не лише про людей зі статусом учасника бойових дій. Йдеться про величезну спільноту людей із власним досвідом війни, втрат, адаптації, лікування, реабілітації та повернення до цивільного життя.
Тому питання ветеранської політики давно вийшло за межі соціального захисту чи окремого напрямку роботи Міністерства у справах ветеранів. Насправді йдеться про один із фундаментів майбутньої державної політики. Саме тому перші вибори до Ради ветеранів привернули таку увагу. Не через формальне створення нового консультативного органу, а через спробу відповісти на значно ширше питання: чи готова держава створити механізм, у якому ветерани стають не об’єктом рішень, а їх учасниками?
Водночас важливо враховувати одну деталь. Процес формування Ради ветеранів ще триває. Вибори у Києві поки не завершені, тому новий склад Ради не розпочав роботу. З цієї причини зараз зарано оцінювати ефективність самого органу. Натомість уже можна аналізувати інше — як працює механізм його створення і які сигнали дає сам процес виборів. І до речі, результати такого аналізу можуть бути доволі цікавими.
У багатьох областях вибори пройшли спокійно. Представники руху «ЧЕСНО», які здійснювали моніторинг процесу, повідомляли про відсутність серйозних порушень під час голосування. Кандидати також переважно говорили про конструктивну атмосферу та відсутність конфліктів. Кандидат із Тернополя Микола Микуляк, який посів друге місце, прямо зазначав, що вибори не перетворилися на протистояння між людьми, які рухаються в різних напрямках. Навпаки, співпраця між кандидатами зберігається незалежно від результату. Паралельно він продовжує розвивати соціальний проєкт «Ветеранська рибалка», який уже кілька років працює у Тернополі та об’єднує ветеранів, ветеранок і людей з інвалідністю внаслідок війни.
На перший погляд ця історія може виглядати другорядною. Проте для ветеранського середовища вона демонструє важливу річ: механізми представництва працюють лише тоді, коли вибори не розколюють середовище на переможців і переможених.
Втім, у різних регіонах стали помітними й проблеми, які виходять далеко за рамки організаційних труднощів.
У Харкові процес затримувався через питання оформлення документів кандидатів. Після усунення проблем голосування відбулося, а переможець Дмитро Олійник наголосив, що бачить майбутню Раду як структуру, здатну оперативно реагувати на запити ветеранів. Серед ключових напрямів він назвав питання здоров’я, реабілітації, забезпечення житлом, ліками та соціального захисту.
На Рівненщині ситуація виявила іншу проблему. Частина ветеранів не змогла долучитися до процесу через строки реєстрації. Додаткового резонансу додав інцидент із виборчою скринькою, яку облили зеленкою. Хоча сам підрахунок голосів це не зупинило, ситуація показала інше: у частини ветеранів залишилося відчуття виключення з процесу. Юрій Плоский окремо звертав увагу на те, що очний формат голосування створив обмеження для людей, які продовжують перебувати у районах виконання бойових завдань.
Полтава виявила ще одну проблему — питання внутрішньої єдності ветеранського середовища. Один із кандидатів Андрій Баранов відкрито говорив про ризики поділу на “своїх” та “чужих”. За його словами, окремі категорії ветеранів фактично виявилися відстороненими від участі через особливості порядку проведення виборів. Серед них називали воїнів-інтернаціоналістів, учасників миротворчих місій, ліквідаторів аварії на ЧАЕС та частину інших категорій. Додаткові перевірки та підтвердження статусу спричинили нові питання щодо доступності процедури.
Ці історії важливі тому, що показують значно ширшу проблему: Україна намагається створювати механізм представництва для середовища, яке не існує у звичайних умовах.
Частина ветеранів сьогодні проходить реабілітацію. Частина продовжує лікування. Багато хто перебуває у війську або у районах виконання бойових завдань. Частина лише проходить складний період повернення до цивільного життя. У таких умовах класичні механізми очної участі можуть виявитися недостатніми. Якщо людина фізично не може взяти участь у процедурі або стикається з надмірними бюрократичними бар’єрами, виникає ризик, що система представництва починає втрачати частину тих людей, заради яких її створювали. Тобто питання полягає не лише у технічному вдосконаленні виборчої процедури.
Йдеться про те, якою взагалі має бути модель державної взаємодії з ветеранами.
Сьогодні ветерани в різних областях говорять про схожі проблеми: здоров’я, психологічне відновлення, реабілітацію, житло, працевлаштування, соціальні гарантії, супровід після повернення до мирного життя. Проте будь-які програми підтримки працюють значно ефективніше тоді, коли рішення народжуються не лише в кабінетах.
У багатьох країнах ветеранські ради та інституції представництва давно беруть участь у розробці законодавчих змін, впливають на державні програми та формують порядок денний. Україна лише входить у цей процес.
А нинішні вибори вже продемонстрували важливу річ: ветеранська політика не працюватиме за моделлю, де рішення формуються виключно зверху. Люди, які пройшли війну, навряд чи готові залишатися лише отримувачами рішень. Вони хочуть бути учасниками формування правил.
І від того, наскільки держава зможе побудувати такий механізм, залежить не лише робота майбутньої Ради ветеранів. Йдеться про довіру між державою та людьми, які вже заплатили за право бути почутими дуже високу ціну.
