Дискусія навколо проєкту Кодексу України про захист державності, незалежності та статус захисників держави (реєстр. №14265) триває. Після критики формату кодифікованого акта, яку раніше висловили науковці, дедалі очевиднішим стає ще один фундаментальний блок проблем — відсутність чіткої економічної та фінансової логіки ветеранської політики, а також декларативність принципів, закладених у тексті Кодексу.
Ці зауваження підтверджує і висновок науково‑педагогічних працівників Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, які здійснили економічний і фіскальний аналіз проєкту.
Фінансування «в загальних рисах»: без стандартів і гарантій
Проєкт Кодексу декларує, що фінансування ветеранської політики здійснюється за рахунок державного та місцевих бюджетів, а також інших джерел. Обсяг коштів пропонується визначати щороку законом про Державний бюджет. Органам місцевого самоврядування надається право додатково фінансувати відповідні заходи.
Проблема полягає в тому, що така конструкція не встановлює жодного мінімального стандарту фінансування і не містить компенсаційного механізму з боку держави. Формулювання «можуть» фактично перекладає відповідальність на громади, незалежно від їхньої фінансової спроможності. У результаті виникає ризик територіальної нерівності, коли обсяг і якість ветеранських послуг залежатимуть не від потреб людини, а від бюджету конкретної громади.
Окремо слід наголосити: проєкт не містить вартісної моделі ветеранської політики та прогнозу бюджетного навантаження. Це створює ризик непокритих фінансових зобов’язань держави й потенційних судових спорів у разі недофінансування гарантованих прав.
Міжнародна допомога без логіки сталості
Кодекс передбачає залучення міжнародної фінансової та технічної допомоги, однак не закладає жодних запобіжників. У тексті відсутні:
- оцінка боргових ризиків у разі використання кредитних ресурсів;
- механізми інтеграції донорських коштів у державні бюджетні програми;
- визначення джерел фінансування утримання створеної інфраструктури після завершення донорських проєктів.
Такий підхід формує ризик фінансової фрагментації політики, залежності від зовнішнього фінансування та появи об’єктів і сервісів, які держава або громади згодом не зможуть утримувати.
Контроль без результату
Хоча проєкт Кодексу містить вимоги щодо публічної звітності та передбачає аудит з боку Рахункової палати, ці норми залишаються декларативними. Не визначено структуру звітів, показники ефективності, періодичність і пріоритети аудиту.
За відсутності результативно‑орієнтованого бюджетування фінансування ризикує залишитися процесним, а не результативним — із формальною звітністю, але без управлінських рішень і реального впливу на якість ветеранської політики.
Система супроводу без ресурсу
Проєкт Кодексу вводить обов’язкову систему супроводу ветеранів, покладаючи на фахівців надзвичайно широкий функціонал: від правничої та соціальної допомоги до психологічної, медичної, освітньої та реабілітаційної підтримки.
Водночас у документі відсутні будь‑які норми щодо чисельності персоналу, стандартів навантаження, оплати праці та адміністративних витрат. Це створює ризики кадрового дефіциту, перевантаження спеціалістів і нерівної якості послуг у різних регіонах.
Меморіальні гарантії без фінансового плану
Кодекс гарантує безоплатне встановлення намогильних споруд і передбачає розбудову меморіальної інфраструктури — від пам’ятних знаків до музеїв. Проте не містить оцінки капітальних і довгострокових витрат, а також чітко визначених джерел фінансування.
Наслідком може стати хронічне недофінансування та нерівномірна реалізація цих гарантій залежно від бюджету конкретної громади.
Принципи ветеранської політики: правильні слова без реального втілення
Окремої уваги заслуговує стаття 9 Кодексу, яка декларує принципи ветеранської політики: вдячність, людоцентризм, спроможність, залученість і справедливість. Кожен із них правильний за суттю, але ключове питання — як саме вони реалізуються.
Фундаментальним має бути принцип людоцентризму. Ветеранська політика повинна починатися з розуміння реальних потреб конкретної людини. Саме задоволення цих потреб створює умови для відновлення особистості та повернення до цивільного життя. Людина, поставлена в центр політики, стає спроможною — а спроможна людина здатна розвивати державу.
Не менш важливим є принцип комплексності. Ветеран не може бути «закріплений» за однією сферою — соціальною, медичною чи будь‑якою іншою. Відновлення можливе лише за умови скоординованої роботи всіх органів влади й політик: від армії, яка готує людину до цивільного життя, до громади, що забезпечує супровід, підтримку і культуру поваги до Захисників і Захисниць.
Принцип відкритості та прозорості передбачає реальну участь ветеранів у формуванні політики, а не лише декларування такого залучення. Ветеран — не утриманець, а активний учасник відновлення себе і своєї громади, носій унікального досвіду, цінного для всієї держави.
Окремо варто говорити про принцип спільної дії. Ветеранська політика не може формуватися виключно «згори вниз». Вона має створюватися спільно — державою, громадами та самими ветеранами — з чіткою метою відродження України та збереження української нації.
З огляду на викладене, проєкт Кодексу у чинній редакції не може бути рекомендований до ухвалення як кодифікований законодавчий акт. Він потребує не косметичних правок, а концептуального перегляду.
Раціональним кроком є інкорпорація чинного законодавства з усуненням дублювань, чітким визначенням обсягу прав і соціальних гарантій, механізмів їх реалізації та фінансового забезпечення. Без цього задекларовані принципи ризикують залишитися правильними словами на папері — без реального захисту ветеранів і без спроможної ветеранської політики.
