У Білій Церкві пройшла триденна програма морального відновлення «Надійне майбутнє», побудована на принципі взаємної підтримки ветеранів із бойовим досвідом. Про особливості такого підходу та проблеми, з якими стикаються військові після повернення, розповіло видання «Шлях Воїна».
7–9 серпня поблизу Білої Церкви британсько-український проєкт «Надійне майбутнє» спільно з Першим добровольчим мобільним шпиталем (ПДМШ) провели триденну програму морального відновлення для ветеранів і ветеранок. Цього разу її учасниками стали десятеро людей із бойовим досвідом.
Нещодавно про програму та напрацьований її командою досвід розповіла співзасновниця і керівниця психологічного напрямку «Надійного майбутнього» Юлія Башлакова у статті «Три дні. Коло рівних і чесна розмова», опублікованій у серпневому номері газети «Шлях Воїна».
Прочитати статтю в Газеті “Шлях воїна”, (серпень 2026), сторінки 14-15
Цей матеріал привертає увагу до значно ширшої проблеми, ніж організація окремої програми для ветеранів. Йдеться про пошук формату, в якому людина з бойовим досвідом може говорити про пережите без необхідності пояснювати співрозмовнику саму природу війни та доводити, чому певні речі продовжують мати значення після повернення.
Коли допомога починається з довіри
«Надійне майбутнє» працює не як лікувальна чи терапевтична програма. Її основою є триденна робота групи з 8–15 ветеранів і ветеранок. Групу ведуть не психологи, а спеціально підготовлені фасилітатори — ветерани, які свого часу самі пройшли програму, а потім навчання, практику під наглядом і супервізію. Психолог перебуває поруч протягом усіх трьох днів, відповідає за психологічну безпеку та кризову допомогу, однак сам процес не перетворюється на терапію.
Такий принцип — «ветерани для ветеранів» — важливий через проблему довіри, про яку часто говорять значно менше, ніж про доступність психологічної допомоги.
Авторка статті звертає увагу: скептичне ставлення ветеранів до психологічної підтримки не завжди пояснюється небажанням говорити про проблеми або усталеною військовою звичкою «триматися». Частина людей уже мала досвід допомоги, яка не враховувала специфіку війни. За наведеними у матеріалі даними Ветеранського фонду, 28,8% опитаних оцінили отриману психологічну підтримку лише в один бал із п’яти, ще 23,8% — у два бали.
Тому довіру складно створити лише закликом звертатися по допомогу. Потрібен досвід іншої якості — середовище, в якому не доводиться пояснювати базові речі людині, яка ніколи їх не переживала.
Про те, про що зазвичай мовчать
Програма не зводиться до можливості на кілька днів змінити обстановку, відпочити чи провести час у комфортному місці. Учасники проходять десять послідовних кроків — від спроби вперше вголос назвати пережите через розмову про складні почуття та власну ідентичність до питання про майбутнє і те, заради чого варто рухатися далі. Нікого не змушують говорити, однак, за досвідом організаторів, зрештою говорять майже всі — часто про речі, якими раніше майже ні з ким не ділилися.
Це можуть бути рішення, ухвалені на війні, те, що людина зробила або не змогла зробити, загибель побратимів, почуття провини, гніву чи сорому, розчарування в людях та інституціях. Поряд із цим виникає інше складне питання: ким людина бачить себе тепер і яким може бути її подальше життя.
Окрему увагу в матеріалі приділено моральній травмі. На відміну від ПТСР, пов’язаного зі страхом і реальною загрозою життю, вона може виникати через вчинок, бездіяльність або побачене, що суперечить власним уявленням людини про добро і зло, а також через зраду тих, кому вона довіряла. Її проявами можуть ставати сором, провина, втрата сенсу та болісне питання: «Хто я тепер після цього?».
Саме тут особливого значення набуває група рівних. Досвід, який складно сформулювати самостійно, отримує слова у розмові з тими, кому не потрібно пояснювати контекст.
Повернення до цивільного життя також потребує зусиль
Ще одна важлива проблема — ізоляція ветеранів після повернення. У статті її пропонують розглядати не лише як можливий наслідок пережитого стресу, а й як свідому стратегію самозахисту.
Нерозуміння, знецінення бойового досвіду, некоректні запитання або очікування, що після повернення людина має просто продовжити колишнє життя, поступово звужують коло контактів. За наведеними у публікації даними дослідження «Портрет ветерана 2025», три чверті ветеранів мали негативний досвід спілкування з цивільними, а 84% назвали психоемоційну нестабільність ключовим ризиком на шляху відновлення.
Існує й складність із власною ідентичністю. Для одних спроба будувати цивільне життя може внутрішньо сприйматися як віддалення від побратимів і навіть зрада тих, кого вже немає. Інші прагнуть повністю залишити війну в минулому. Обидва шляхи можуть вимагати від людини відмовитися від частини власного досвіду.
Тому ветеранська політика не може обмежуватися формальним набором пільг, послуг чи окремих програм. Потрібне середовище, у якому людина після війни не опиняється наодинці з необхідністю заново визначати своє місце в суспільстві.
Не обов’язково ставати «кращою версією себе»
Важливою видається ще одна теза «Надійного майбутнього»: від ветерана не слід вимагати обов’язкового «посттравматичного зростання».
Не кожен після пережитого має започаткувати бізнес, створити громадську організацію, стати лідером ветеранського руху чи перетворити власний досвід на історію успіху. Для когось відновлення — це повернення нормального сну, роботи, часу з дітьми, риболовлі, ремонту будинку і спокійних вечорів. Авторка матеріалу називає це простіше — «жити далі».
За півтора року команда «Надійного майбутнього» провела 29 груп у 15 містах і громадах України, через які пройшли 295 ветеранів і ветеранок. Нині програму самостійно проводять шість українських фасилітаторів, які раніше самі були її учасниками.
Не менш показовим є те, що спілкування часто не завершується після трьох днів. Учасники підтримують зв’язок, разом навчаються, займаються спортом, створюють проєкти, ходять у походи, а дехто згодом повертається до програми вже як фасилітатор-стажер.
Для України, де кількість людей із бойовим досвідом продовжує зростати, цей досвід важливий ще й як приклад зміни самої логіки ветеранської підтримки. Не чекати, поки людина залишиться наодинці з проблемою і буде змушена шукати допомогу, а створювати спільноти, у яких ветерани можуть підтримувати одне одного, а професійна допомога залишається поруч тоді, коли вона справді потрібна.
Три дні не можуть вирішити всього, що людина принесла із собою з війни. Організатори програми цього й не обіцяють. Але можливість опинитися в колі людей із подібним досвідом, назвати те, що місяцями залишалося без слів, і спробувати побачити не лише минуле, а й власне майбутнє — може стати одним із кроків до життя після війни.
Більше про проект “Надійне майбутнє” можна дізнатися за посиланням
