Україна поступово входить у фазу, коли ветеранська спільнота перестає бути лише об’єктом соціальної політики і стає одним із ключових факторів формування самої держави, адже вже станом на кінець 2025 року кількість ветеранів сягнула 1,5 мільйона осіб, а в перспективі може зрости до 5–6 мільйонів, що неминуче змінює не лише структуру суспільства, а й вимоги до системи управління.
На цьому фоні важливо зафіксувати: суспільство до такої трансформації готове, оскільки 66% українців позитивно ставляться до участі ветеранів у політичному житті. Про це свідчать, наприклад, дані всеукраїнського опитування “Думки і погляди населення України” (Омнібус), яке проводив Київський міжнародний інститут соціології в листопаді – грудні 2025 року на замовлення Руху ЧЕСНО.
Водночас самі ветерани теж дедалі чіткіше формулюють запит не на пільги, а на можливості реалізації, впливу і розвитку. І це виглядає як достатня підстава для формування системної державної політики інтеграції. Але, на жаль, бюрократична машина не настільки гнучка, як нам би хотілося, бо фактична присутність ветеранів у центральних органах влади залишається вкрай обмеженою.
Так, за даними Руху “Чесно” наразі із 8320 державних службовців у 14 міністерствах лише 379 є ветеранами, що становить близько 5%, причому 322 з них мають статус учасників бойових дій, а 59 — осіб з інвалідністю внаслідок війни.
І очевидно, що така ситуація не відповідає ані динаміці повернення військових до цивільного життя, ані масштабам самого явища, і фактично демонструє, що держава не встигає інтегрувати той досвід, який сама ж і сформувала під час війни.
Більше того, ця присутність структурно викривлена, оскільки найбільша концентрація ветеранів залишається в мілітаризованих відомствах — Міністерстві оборони, МВС та Міністерстві у справах ветеранів, тоді як у сферах, які визначатимуть повоєнний розвиток — економіці, цифровізації, енергетиці — їхня участь мінімальна або відсутня, що означає фактичне обмеження ветеранського досвіду межами безпекового сектору.
Водночас окремі показники можуть створювати ілюзію більш глибокої інтеграції, адже близько третини ветеранів, які вже працюють у системі, обіймають керівні посади — 129 із 379, і в окремих міністерствах їхня частка серед керівників є досить високою.
Але цей результат не є наслідком цілісної кадрової політики, а радше відображає точкові рішення або специфіку окремих органів, де ветеранський досвід є більш релевантним, що означає відсутність системного механізму входу і просування.
Ключова проблема полягає в тому, що сама конструкція державної служби фактично залишається закритою для значної частини ветеранів, оскільки низький рівень оплати на стартових посадах не створює мотивації для входу, тоді як середні і високі позиції залишаються зайнятими і оновлюються повільно, що формує ситуацію, в якій держава декларує потребу у ветеранах, але не створює реальних умов для їх залучення.
До цього додається ще одна системна вада — відсутність повноцінної аналітики, адже частина міністерств узагалі не веде облік того, чи є їхні працівники ветеранами або членами їхніх родин, а отже держава не має повної картини навіть для формування базових рішень.
У такій конфігурації будь-які кроки неминуче залишаються фрагментарними і не здатні сформувати цілісну політику.
Окремі механізми участі ветеранів у формуванні рішень, зокрема через громадські ради або консультаційні органи, існують, але вони не масштабовані і не інтегровані в загальну систему, що не дозволяє перетворити їх на повноцінний інструмент впливу на державну політику.
У результаті ми маємо ситуацію, коли держава одночасно визнає значення ветеранської спільноти, частково інтегрує її в окремих сегментах, але не створює цілісної моделі залучення, яка відповідала б масштабам виклику. Тож мова йде не про соціальну політику як таку, а про кадрову і управлінську стратегію держави.
Без інтеграції ветеранів у всі ключові сфери — від економіки до освіти, від інфраструктури до дипломатії — держава ризикує втратити той людський ресурс, який уже має досвід прийняття рішень у кризових умовах, здатність працювати в команді і рівень відповідальності, який формувався не в теорії, а в реальності війни. Тому питання виглядає значно ширше, ніж просто збільшення відсотка присутності у штатах міністерств. Йдеться про те, чи зможе Україна перейти від ситуації, де ветеран залишається переважно отримувачем державних послуг, до моделі, в якій він стає повноцінним суб’єктом формування політик і рішень.
І відповідь на це питання визначатиме не лише ефективність ветеранської політики, а й здатність держави адаптуватися до реалій тривалої війни та післявоєнного відновлення.
