Повернення військових до цивільного життя поступово змінило сам характер юридичних питань: якщо ще два роки тому йшлося переважно про мобілізацію, проходження служби чи переведення, то зараз основна маса звернень пов’язана вже не з самим фактом служби, а з тим, що відбувається після неї — зі статусами, виплатами, пільгами і тим, як ці речі реалізуються на практиці.
Формально законодавство у цій частині є достатнім, причому настільки, що інколи навіть створює відчуття надлишковості: окремі види гарантій, спеціальні програми, деталізовані підстави для звільнення зі служби чи отримання допомоги. Але в повсякденному житті проблеми виникають не на рівні норм, а на рівні того, як ці норми застосовуються різними органами, які можуть трактувати однакові положення по-різному — від підтвердження статусу до призначення конкретної виплати. Наприклад, у 2025 році Уповноваженим з прав людини було одержано 665 звернень від родин загиблих оборонців України із скаргами на порушення строків призначення та виплати одноразової грошової допомоги за загиблого військового. І з них майже всі так чи інакше звертались за правової допомогою.
Велика кількість спорів при цьому пов’язана зі встановленням розміру допомоги у тому разі, коли військовослужбовець помер не під час безпосереднього виконання бойових завдань, а від захворювання чи нещасного випадку. Родичі наполягають на виплаті ОГД у розмірі 15 000 000 грн, а відповідна Комісія Міноборони натомість призначає її у розмірі 750 або 500 прожиткових мінімумів. Серед поширених причин смерті при цьому – інсульт, інфаркт та інші захворювання серця.
Судова практика у таких справах неоднорідна. Береться до уваги таке:
- відомості про отримання за період проходження служби поранень (контузії, травми, каліцтва), які могли би спричинити смерть;
- висновок військово-лікарської комісії про причину смерті.
Так, у постанові ВС від 17 березня 2025 року у справі № 280/2749/24 суд став на бік Міноборони щодо відмови у виплаті 15 000 000 грн, бо причиною смерті стало захворювання «гостра недостатність кровообігу, токсична кардіоміопатія».
Часто судові спори стосуються і ситуацій, коли загибель/смерть військовослужбовця сталась у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння або внаслідок вчинення кримінального або адміністративного правопорушення. Відповідно до статті 16-4 Закону України № 2011-XII виплата ОГД за таких обставин не здійснюється. Проте суди зважають на доведення факту вчинення дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння або вчинення правопорушення. Так, постановою від 30 квітня 2025 року у справі № 160/27923/24 закріплена відмова у виплаті ОГД у розмірі 500-кратного прожиткового мінімуму, бо за результатами судово-токсикологічного дослідження внутрішніх органів смерть настала внаслідок отруєння метадоном та метамфетаміном із розвитком інтоксикації організму, а не внаслідок нещасного випадку, як наполягали родичі загиблого. Однак вже у постанові від 20 жовтня 2025 року у справі № 400/3395/24 суд вказав на те, що суб’єкт владних повноважень не довів факту вчинення адміністративного правопорушення (ДТП) загиблим військовослужбовцем, а отже, позбавлення права на ОГД є незаконним.
Як не дивно, дуже багато судових спорів і щодо призначення виплати дитині військовослужбовця, що народилася після його смерті. Спорів із цього приводу досить багато, але після внесення змін до Закону України № 2011-XII 29 березня 2024 року (Закон України № 3515-ІХ) судова практика в цьому питанні досить однозначна. Суди визнають, що така дитина має право на частку у виплатах. Приклади: постанова ВС від 26 травня 2025 року у справі № 160/30873/23 – дитина народилася через шість днів після загибелі батька, і суд встановив, що вона має право на частку в ОГД поряд із батьком, матір’ю та сином загиблого; постанова ВС від 17 листопада 2025 року у справі №560/12192/24 – Міноборони незаконно відмовило у виплаті частки ОГД дитині, що народилася після смерті військового, через те що попередньо виплата вже була здійснена іншим членам сім’ї.
Тож суди поступово стають тим місцем, де ці розбіжності фактично «вирівнюються», і дедалі більше справ стосуються доволі прикладних речей: чи правомірно відмовлено у статусі, чи правильно визначено розмір виплати, чи дотримано процедуру під час ухвалення рішення військовою частиною або органом соціального захисту, чи є обґрунтованим висновок військово-лікарської комісії.
До цього переліку варто додати ще один блок, який швидко зростає, — спори щодо фактичного виконання вже ухвалених рішень, коли навіть після виграної справи людина змушена окремо добиватися реалізації виплат або перерахунків, і це знову повертає її у правове поле.
У таких спорах помітна досить чітка тенденція: суди дедалі частіше звертають увагу не лише на формальну наявність рішення, а на те, чи є воно мотивованим, чи враховано всі обставини, чи не підмінено зміст права формальною процедурою, і в разі відсутності належного обґрунтування стають на бік ветеранів.
Окремо варто згадати і практику щодо висновків військово-лікарських комісій, де суди починають фактично перевіряти не тільки сам результат, а й логіку його формування, зокрема повноту медичних досліджень і дотримання процедур, що раніше майже не було предметом глибокого аналізу.
Разом із тим, навіть за наявності такої тенденції, загальної єдності практики поки що немає: у спорах щодо виплат, пільг або статусів різні суди можуть доходити різних висновків у схожих ситуаціях, і це створює для людей додаткову невизначеність, оскільки результат справи залежить не лише від обставин, а й від конкретного підходу до їх оцінки.
До цієї невизначеності додається ще один фактор — цифровізація процедур, яка дійсно спрощує подачу документів і скорочує строки розгляду, але не усуває різницю у підходах, а лише робить її швидшою: рішення ухвалюються швидше, але не обов’язково однаково. Через це роль юриста у таких справах теж змінилася — від простого представництва у суді до роботи на випередження, коли ще до подання документів оцінюється, як саме конкретний орган або суд може трактувати ситуацію, які докази будуть критичними і де саме виникне ризик відмови або подальшого спору.
Окремим питанням залишається доступ до правничої допомоги, оскільки для значної частини військових і ветеранів саме наявність фахового супроводу визначає, чи буде право реалізоване взагалі, і без цього елементу навіть добре виписані норми залишаються декларативними.
У підсумку 2026 рік виглядає як період, коли накопичена кількість таких спорів має перейти у якість — у вигляді більш усталеної практики, насамперед на рівні Верховного Суду.
