В Україні сформовано достатньо розгалужену нормативну та інституційну базу у сфері ветеранської політики, яка формально охоплює як питання соціального захисту, так і реінтеграції, реабілітації та підтримки членів сімей загиблих, однак практична реалізація цієї політики дедалі частіше демонструє не стільки відсутність інструментів, скільки відсутність їх узгодженості, що фактично унеможливлює функціонування системи як цілісного механізму.
Про цей розрив між задекларованою моделлю і фактичним станом правозастосування прямо зазначається у Звіті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за 2025 рік. Так, якщо у 2024 році було отримано 1 033 звернення щодо порушення прав ветеранів, то минулого року їх кількість зросла до 2 077, що свідчить не про поодинокі проблеми, а про системний характер збоїв у функціонуванні державної політики.
При цьому проблема не полягає у відсутності регулювання як такого. Навпаки, ветеранська політика сьогодні характеризується значною кількістю нормативних актів, програм та інституцій, які охоплюють різні аспекти підтримки, однак саме розпорошеність цього регулювання між законами, підзаконними актами та відомчими рішеннями призводить до ситуації, коли реалізація прав ветеранів залежить від фрагментарних рішень на рівні конкретних органів або громад. Зокрема, це чітко проявляється на рівні місцевого самоврядування, де діяльність у сфері ветполітики часто зводиться до надання одноразової фіндопомоги або виконання базових соціальних функцій, тоді як програми довгострокової реінтеграції, житлові та транспортні рішення, освітні ініціативи або розвиток ветеранських просторів реалізуються вибірково або залишаються декларативними через відсутність фінансування, кадрового забезпечення та, що ключове, належної координації між суб’єктами цієї політики.
Саме для подолання цієї фрагментарності у 2024 році було запроваджено інститут фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб, який мав виконувати функцію координатора системи. Відповідно до постанови КМУ від 2 серпня 2024 року № 881 «Деякі питання забезпечення діяльності фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб», фахівець із супроводу здійснює комплекс заходів підтримки, взаємодіє з органами влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами та установами незалежно від форми власності, а також забезпечує реалізацію прав і гарантій з урахуванням індивідуальних потреб особи.
Додатково професійний стандарт цієї діяльності було затверджено наказом Міністерства у справах ветеранів України від 10 жовтня 2025 року № 835, що свідчить про завершення інституційного оформлення цього інструменту на нормативному рівні. Однак ключове положення постанови №881 полягає не лише у визначенні функцій фахівця, а у встановленні механізму його взаємодії з іншими органами. Зокрема, відповідно до пункту 15 цього Порядку, фахівець із супроводу здійснює взаємодію з уповноваженими органами відповідно до алгоритмів, які мають визначатися спільними наказами Міністерства ветеранів з Мінсоцполітики, Міноборони, МОН, Міністерством молоді та спорту, МОЗ, МВС, Адміністрацією Держспецзв’язку, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Управлінням державної охорони та іншими органами.
Тобто сама модель ветеранської політики побудована як система міжвідомчої координації, у якій кожен орган має діяти не ізольовано, а в межах єдиного алгоритму. І саме ці спільні накази мають визначити порядок обміну інформацією, строки реагування, розподіл функцій та відповідальності.
Фактичний стан виконання цієї норми свідчить про інше.
Як зазначено у тому ж таки Звіті Уповноваженого, у 2025 році було затверджено лише один спільний наказ — наказ Міністерства у справах ветеранів України та Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України від 20 жовтня 2025 року № 847/527-Н, який визначає порядок взаємодії між фахівцями із супроводу та надавачами соціальних послуг.
У 2026 році станом на сьогодні було затверджено ще один акт — спільний наказ Міністерства у справах ветеранів України та Управління державної охорони України від 18 лютого 2026 року № 199/156 «Про затвердження Порядку взаємодії фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб і підрозділів Управління державної охорони України…». Таким чином, із передбачених постановою Кабміну 11 напрямів міжвідомчої взаємодії фактично врегульовано лише 2, що означає, що система, закладена на рівні урядового рішення, залишається незавершеною на рівні її практичної реалізації.
При цьому інші напрями взаємодії й досі перебувають лише на стадії проєктів або погодження.
Це добре видно на прикладі проекту спільного наказу Мінветеранів та СБУ. У проекті прямо визначено, що взаємодія здійснюється не на загальному рівні «орган–орган», а через конкретних уповноважених осіб, які відповідають за супровід, із встановленням порядку обміну інформацією та координації дій. Це означає створення постійного каналу взаємодії між цивільною системою ветеранської політики та системою забезпечення в межах СБУ, які сьогодні функціонують паралельно. Однак попри те, що громадське обговорення цього проекту завершилось ще 26 грудня 2025 року, він досі так і не затверджений.
Аналогічна ситуація склалась й з проектом спільного наказу Мінветеранів України та МВС, у якому прямо визначено, що взаємодія здійснюється між фахівцями із супроводу та службами супроводу не одного органу, а одразу кількох систем — Нацгвардії України, Державної прикордонної служби України, Нацполіції, ДСНС, а також медичних установ системи МВС, включаючи територіальні медичні об’єднання та клінічні центри. Це означає, що один нормативний акт має закрити взаємодію фактично з усім сектором безпеки і правопорядку, що сьогодні працює через різні, неузгоджені між собою внутрішні механізми.
При цьому сам порядок детально визначає не лише суб’єктів, а й зміст взаємодії.
Фахівець із супроводу, відповідно до проекту, не обмежується інформуванням, а зобов’язаний: налагоджувати комунікацію особи зі службами супроводу; звертатися до них для отримання інформації щодо реалізації прав і гарантій; отримувати дані про стан розгляду звернень; ініціювати вирішення проблемних питань; відповідати на запити у строк не пізніше п’яти робочих днів.
У свою чергу, служби супроводу в системі МВС отримують симетричні обов’язки: інформувати осіб про можливість отримання супроводу за місцем проживання; організовувати їхню комунікацію з фахівцями; залучати фахівців до вирішення конкретних кейсів; звертатися до них за інформацією і сприянням; надавати відповіді у той самий строк — до п’яти робочих днів. Тобто вперше на нормативному рівні закладається не просто можливість взаємодії, а двосторонній обов’язок реагування з конкретними строками, що кардинально змінює логіку системи — від «може взаємодіяти» до «зобов’язаний взаємодіяти».
Ще один критично важливий блок — це інформаційний обмін. Проект прямо передбачає, що взаємодія має здійснюватися через електронні системи та державні реєстри, а у разі відсутності технічної можливості — у паперовій формі, з обов’язковим дотриманням законодавства про захист персональних даних. При цьому визначено конкретний перелік даних, які підлягають обміну: ідентифікаційні дані особи, місце проживання, контактна інформація, а також інформація про індивідуальні потреби. І ключове — встановлена відповідальність за невиконання вимог порядку, розголошення персональних даних та несвоєчасне або неповне надання інформації. Тобто система ветеранської політики не «потребує додаткового регулювання» — вона вже має детально прописані алгоритми взаємодії, які здатні забезпечити її узгоджене функціонування. Але ці алгоритми залишаються на рівні проектів. Зокрема, письмові пропозиції та зауваження до цього проекту наказу приймалися до 11 лютого 2026 року, після чого він, так само як й інші аналогічні акти (зокрема проект порядку взаємодії з Адміністрацією Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України), не був затверджений. До речі, у проекті взаємодії зі службою спецзв’язку виписаний один цікавий момент, коли відбувається взаємне інформування про осіб, які потенційно потребують допомоги, навіть без їх прямого звернення.
У результаті сьогодні існує парадоксальна ситуація: інституція фахівця із супроводу створена, функції визначені, алгоритми прописані — але механізм взаємодії, який і має перетворити це на систему, фактично не працює. І саме тому проблема ветеранської політики сьогодні полягає не у відсутності рішень і не у надмірному регулюванні, а у тому, що держава не довела до кінця власну модель координації, залишивши її на рівні проектів.
Впевнений, що Мініветеранів України сьогодні має вирішити не питання розширення програм, а питання їх взаємодії — забезпечити узгодженість дій усіх суб’єктів ветеранської політики через затвердження передбачених спільних наказів. Саме це дозволить перейти від фрагментарної допомоги до системної моделі підтримки і створити основу для довгострокових державних рішень.
Водночас вирішення цієї проблеми не може залишатися лише на рівні міжвідомчих погоджень і проєктів спільних наказів, які роками перебувають у стадії доопрацювання. Тому ключовим кроком має стати ухвалення законопроєкту №14014 «Про фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб», який закладає основу для самоврядування цієї професії, визначає єдині стандарти діяльності та створює інституційний механізм координації, незалежний від фрагментарних рішень окремих органів. Без цього держава фактично консервує ситуацію, у якій правильно виписана модель ветеранської політики не працює саме через відсутність суб’єкта, відповідального за її узгоджене функціонування.
Тарас Тарасенко, народний депутат України
