Система реабілітації ветеранів в Україні сформована як елемент державних гарантій, однак її фактична конструкція демонструє розрив між задекларованою метою — відновлення людини після поранення — і інструментами, через які ця мета реалізується.
Справа в тому, що в основі моделі реабілітації лежить не логіка безперервного відновлення, а логіка обліку та фінансування окремих завершених циклів медичних послуг.
Держава через механізм Національної служби здоров’я України оплачує визначену кількість реабілітаційних курсів. З точки зору бюджетного планування це виглядає передбачувано і контрольовано, але в контексті характеру бойових травм — ампутацій, черепно-мозкових ушкоджень, складних комбінованих уражень — не відповідає реальній тривалості та складності процесу відновлення.
Медична практика показує, що навіть інтенсивна робота протягом кількох тижнів фактично лише запускає процес реабілітації, створюючи передумови для подальшого відновлення, яке потребує продовження без суттєвих перерв, адже будь-яке штучне обмеження у вигляді завершення оплачуваного циклу призводить до втрати динаміки і, відповідно, часткового нівелювання вже досягнутого результату. Показовою у цьому контексті є практика на рівні регіонів, зокрема на Волині, де упродовж року сотні військових і ветеранів проходять стаціонарну та амбулаторну реабілітацію. При цьому стандартний курс триває 14–21 день, а для військовослужбовців з ампутаціями передбачено до восьми циклів на рік, однак навіть за таких умов фахівці відверто визнають, що двох базових курсів недостатньо для досягнення відновлення, оскільки індивідуальні плани реабілітації потребують значно більшого часу і безперервності, ніж це дозволяє чинна модель фінансування.
Власне тут і проявляється ключова особливість фінансової моделі: оплата прив’язана до факту надання послуги в межах визначеного циклу, а не до клінічного результату або функціонального стану пацієнта. У зв’язку з цим медичний заклад, навіть маючи обґрунтовану потребу продовжити реабілітацію, не має інструментів для її фінансування в межах державної програми і змушений або припиняти лікування, або переводити його у формат платних послуг. У практичній площині це означає, що ветеран, який пройшов передбачені державою курси, опиняється перед вибором між перериванням процесу відновлення і пошуком додаткових ресурсів — благодійної допомоги або власних коштів. Іншими словами держава фінансує лише частину “безоплатного” процесу, залишаючи завершення реабілітації поза межами своїх зобов’язань.
Водночас сама структура реабілітаційної допомоги передбачає мультидисциплінарний підхід, який включає спільну роботу фізичних терапевтів, ерготерапевтів, психологів, фахівців із мовлення та спеціалістів з адаптації до протезів. Втім ефективність такої моделі прямо залежить від тривалості та безперервності взаємодії з пацієнтом, а не від кількості завершених коротких етапів, що додатково підсилює конфлікт між медичною логікою і фінансовими обмеженнями.
Окремі елементи зміни підходу вже з’являються, зокрема у вигляді програм довготривалого медичного догляду, де тривалість допомоги визначається станом пацієнта, однак їх обмежене застосування не змінює загальної картини, в якій базовий принцип системи залишається незмінним.
У підсумку держава фінансує процес як набір формально завершених дій, тоді як результат відновлення — здатність людини повернутися до повноцінного життя, соціальної та професійної активності — не є об’єктом прямої відповідальності системи. І в результаті ми маємо ситуацію, коли кількість наданих послуг не трансформується у якість відновлення.
Реабілітація ветеранів у таких умовах виходить за межі медичної політики і стає питанням державної відповідальності за наслідки війни, оскільки модель, яка не забезпечує завершеного відновлення, фактично перекладає частину цього навантаження на самих ветеранів і їхні родини.
Зміна цієї ситуації потребує перегляду базового принципу фінансування — від моделі, орієнтованої на кількість циклів, до моделі, яка враховує індивідуальну траєкторію відновлення і дозволяє продовжувати реабілітацію до досягнення функціонального результату. Без цього будь-яке розширення фінансування залишатиметься лише збільшенням обсягу послуг, а не підвищенням їх ефективності.
