Всі новиниМіжнародний досвід переходу військових до цивільного життя: моделі США, Ізраїлю та Британії

20.11.2025

Кожна країна, яка переживала війну, неминуче стикається з одним і тим самим викликом: як повернути військових до мирного життя так, щоб цей процес був не болючим, а підтримувальним і структурованим. Десь до цієї системи йшли десятиліттями, десь вона формувалася в постійному режимі бойових дій, а десь — так і залишилася фрагментованою та непослідовною.

Саме тому сьогодні надзвичайно важливо подивитися на міжнародний досвід ширше — не шукаючи «ідеальних моделей», яких не існує, а розуміючи, що працює в реальності та які уроки можуть бути корисними Україні.

США — досвід, сформований на двох великих війнах, і система, що об’єднує державу

17 листопада 2025 року в Києві під час презентації Білої книги та моделі законопроєкту «Про систему переходу від служби у секторі безпеки і оборони до цивільного життя» першим про міжнародний досвід розповів Джон Борстлер, представник US-Ukraine Veterans Bridge, людина з унікальним досвідом: колишній Assistant Secretary of the U.S. Department of Veterans Affairs, один з головних реформаторів персональної політики американської ветеранської системи, експерт із реінтеграції ветеранів та роботи міждержавних інституцій.

Він говорив із Вашингтона, де ще тільки розвиднялося, і майже одразу задав тон усій панелі: реінтеграція не буває простою і не будується за рік. За його словами, США прийшли до нинішньої моделі через 20 років експериментів, помилок, політичних рішень і неминучих криз.

Американська логіка полягає в тому, що військового неможливо супроводжувати в цивільне життя зусиллями одного міністерства. Тому у США є єдина федеральна політика переходу, від якої відштовхуються одразу три відомства — Пентагон, Міністерство у справах ветеранів та Міністерство праці. Саме на їхньому стику з’явилася система, яку Борстлер назвав ключовою умовою успішного переходу: військовослужбовець повинен отримати повну оцінку фізичного й психічного стану, доступ до пільг і дорожню карту майбутнього ще до того, як він залишить службу.

Але найбільш вражаючою є інша річ: США побудували єдину базу даних ветеранів, яка супроводжує людину від першого дня служби до кінця життя. Це дозволяє не «губити» людей між структурами, а відстежувати їхній стан, потреби, звернення та прогрес. Борстлер не раз повторив:

«У вас є шанс зробити те, на що нам знадобилися десятиліття. Почніть із того, що об’єднує, а не розділяє».

Ізраїль — країна, де першим кроком завжди є психологічна адаптація

Другим виступив Аркадій Міл-Ман  — екс-посол Ізраїлю, старший науковий співробітник Інституту досліджень національної безпеки Ізраїлю (INSS). Це експерт, який одночасно володіє глибоким знанням ізраїльської військової системи та розумінням державної політики щодо демобілізованих солдатів.

Його виступ був надзвичайно структурним, але головна думка — проста: в Ізраїлі першим кроком завжди є психологічна стабілізація військовослужбовця. Країна, яка щодня живе в умовах загроз, давно зрозуміла: повернення до цивільного життя — це не просто адміністративний процес. Це зміна реальності. Шок. Переконфігурація психіки. Тому ізраїльська система, побудована навколо закону Absorption of Discharged Soldiers Law, зосереджується не лише на фінансовій підтримці чи освіті (хоча ці пільги розвинені дуже сильно), а насамперед на тому, щоб допомогти людині «перейти» до мирного життя.

Міл-Ман сказав прямо:

«Психологічна орієнтація — перший і найважливіший крок. Без неї не працюватиме жоден інший елемент».

І саме тут Україна має врахувати його досвід: неможливо говорити про успішний перехід, якщо не закладено механізмів психоедукації, первинної психологічної допомоги та подолання бойового стресу.

Велика Британія — досвід складної, надмірно розгалуженої, але людяної системи

Останнім виступив Саймо Едвардс — ветеран Британської армії, засновник та голова Serve On, автор програм HopeFul Future і Soldier of Hope, співзасновник Moral Injury Partnership і The Human Edge. Це людина, яка багато років працює з ранами, які не видно зовні: моральною травмою, постбойовим стресом, дезорієнтацією після повернення. Едвардс говорив дуже відверто: британська система допомоги ветеранам складається з 2000 різних організацій. Це звучить вражаюче, але на практиці означає хаос. Людина часто лишається сам на сам із необхідністю знайти серед цього масиву те, що їй дійсно потрібно.

Він наголосив на двох концептах, що для України є надзвичайно цінними:

1. Потрібна не просто система, а екосистема співпраці

Британський досвід доводить: коли кожен працює окремо, ніхто не працює ефективно. Україна має шанс побудувати систему не як «архіпелаг різних програм», а як єдину координовану структуру, де держава, громади, громадські організації та волонтерські фонди працюють як союзники, а не конкуренти.

2. Не існує “середнього ветерана”: потрібна індивідуальна траєкторія

Едвардс сказав ключову фразу:

«Починати потрібно з людини. Не з форм, не з протоколів — з людини і її конкретної історії».

Цей підхід багато в чому знімає напруження навколо того, якою має бути модель переходу: вона повинна мати універсальні принципи, але абсолютно персоналізовані маршрути.

Що поставили на перше місце всі троє експертів

Попри різні країни й різні системи, відповідаючи на запитання модератора, народного депутата Тараса Тарасенка «що має бути найважливішим у процесі переходу?», усі троє фактично зійшлися на одному:

  • США: «Почати треба з правильного старту — оцінки фізичного й психічного стану, документування і чіткого розуміння своїх прав».

  • Ізраїль: «Психологічна адаптація. Вона визначає все інше».

  • Велика Британія: «Індивідуальність потреб. Кожен ветеран — окрема історія».

Україна зараз саме в тій точці, де ці три компоненти можна закласти в фундамент майбутньої системи.

Підсумок: шанс створити найкращу систему, а не латати стару

Ця панель показала важливе: країни, які сьогодні здаються нам успішними у роботі з ветеранами, створювали свої системи десятиліттями. Через кризу, хаос, політичні баталії, помилки і невдачі.

Україна ж опинилася у позиції, яку всі троє експертів назвали унікальною: ми можемо будувати систему свідомо, з урахуванням світових помилок, з орієнтиром на потреби людей, а не на інституції. І саме зараз вирішується, якою вона буде.