17 листопада 2025 року в Києві відбулася презентація Білої книги та моделі законопроєкту «Про систему переходу від служби у секторі безпеки і оборони до цивільного життя». Це був масштабний публічний захід, що вперше зібрав у одному просторі державні інституції, громадські організації, психологів, військових та ветеранів.
Нещодавно ми вже розповідали, як центральні органи влади бачать архітектуру переходу — їхнє бачення викладено тут: https://www.tarastarasenko.com/povernennya-pislya-vijny-chym-maye-staty-systema-perehodu-do-czyvilnogo-zhyttya-pozycziya-ministerstv/
А сьогодні — про інше. Про те, як виглядає повернення “на землі”. Про досвід тих, хто щойно зняв піксель, пройшов ВЛК, лікування, реабілітацію, зіткнувся з бюрократією, тишею, підтримкою чи її відсутністю. Про тих, хто супроводжує військових у частинах, громадах, медичних установах і бачить кожну прогалину там, де мали би працювати державні механізми. Це була розмова без дипломатії. Розмова про правду.
***
Панель відкрив Юрій Федоренко, надавач соціальних послуг по постанові КМУ №1050, голова БО «БФ Наше Право» — людина, яка буквально кілька тижнів тому завершила свій шлях служби і пройшла всі етапи, про які ми сьогодні говоримо. Його виступ був не про правила, а про реальність, що з ними відбувається. Він розповів про трирічний соціальний експеримент за постановою 1050, який дозволив побачити найболючіше — що військові, повертаючись до цивільного життя, дуже часто стикаються з тишею там, де мала би бути система.
Його виступ був не про те, що написано в документах. А про те, що реально працює і що ні. Федоренко детально розповів, як працювала модель патронатних служб по всій країні: коли благодійні фонди отримали доступ всередину військових частин, вони стали першим каналом довіри, до якого військові зверталися з проблемами, які ніколи не піднімаються в кабінетах. Це і сімейні кризи, і позастатутні взаємини, і травми, про які соромляться говорити командирам. «Створення Патронатної служби – це був соціальний експеримент, який тривав три повноцінні роки. Ми дізналися більше про реальні проблеми військових, ніж будь-яка система могла побачити ззовні», — сказав він. Юрій пояснив, що понад 80% проблем військових і їхніх родин є типовими, і саме тому кейс-менеджмент виявився найефективнішим інструментом. В одному місті вдалося знайти рішення — і воно починало працювати в інших громадах.
Але є інший бік цього досвіду — те, що система, яка мала би працювати, фактично не працює. «Найважчий момент, який ми побачили, — це те, що люди перестали мріяти. Це звучить банально, але війна стирає майбутнє. Тому навчання, перекваліфікація, нові навички — це не формальність. Це повернення до життя».
Після цього він зробив довгий, дуже змістовний акцент на тому, де система буксує найбільше — ВЛК, яке для більшості стало формальністю.
Він назвав конкретні цифри, які ілюструють “вузькі місця” повернення з війни: наприклад, в Україні лише 600 нейрохірургів, а мінімальна потреба — 240 тисяч військових, яких потрібно обстежити; навіть якщо всі ці фахівці будуть займатися тільки військовими, система потребуватиме понад 7,5 місяця, щоб всіх їх оглянути. Черги до офтальмологів — ще одне “вузьке місце”, над яким потрібно працювати, адже повноцінний огляд триває кілька годин, – а це знову ж таки, більше 5 місяців роботи ВЛК тільки за цим напрямом в режимі “нон-стоп”. Фактично це означає ледь не рік очікування навіть за ідеального сценарію.
Але найгострішою була фраза, що держава має так само активно повертати людей додому, як вона активно забирає їх на фронт.
Після нього виступив полковник Володимир Петухов, начальник управління реінтеграційних заходів ЦУ ЦВС ГШ ЗСУ. Його промова розпочалася з простої, але дуже важливої констатації: система соціального супроводу у Збройних силах — нова. Та настільки нова, що фактично її будівництво почали лише торік. І попри те, що вже з’явилися постанова Кабміну №948 та відповідний наказ Міністерства оборони, реальна робота тільки починається, а проблеми, з якими стикаються військові після звільнення, значно глибші та різноманітніші, ніж може здатися з паперових документів.
Петухов говорив без пафосу, але з тим спокоєм людини, яка бачить ситуацію всередині кожного дня. Він пояснив, що новостворені служби супроводу нарешті отримали інструменти взаємодії з громадами. Це те, чого постійно бракувало: військові повертаються не в окремий “ветеранський світ”, а в конкретні міста, села, селища, де має бути підтримка — і де її, на жаль, найчастіше немає. Особливим був акцент на людях, які повернулися з полону. За цей рік — понад 2500 звільнених. Усі вони стикаються з перехідною прірвою між війною та цивільним життям, але для багатьох ця прірва стає буквально проваллям, бо вони повертаються не в Київ, Львів чи Дніпро, а в маленькі села, де відсутня інфраструктура, немає фахівців, робочих місць, а інколи — навіть власного житла.
«Наш контингент у більшості — це не мешканці великих міст. Це люди з сіл, з маленьких громад. І коли ми будуємо політики, виходячи з міських реалій, ми помиляємось», — сказав Петухов. За його словами, багато звільнених з полону повертаються на території, які нині окуповані, і навіть не мають куди їхати. Їх буквально потрібно супроводжувати у всьому — від побутових питань до документів, від медичної допомоги до вибору місця, де можна жити після пережитого.
Він також розповів про нову практику, яка тільки формується: військові приїздять до громад, щоб пояснювати, як влаштована система реінтеграції, і вчити місцеві служби працювати з тими, хто повертається. Петухов говорив про це не як про успіх, а як про перші кроки — маленькі, але необхідні, бо без цього будь-який перехід залишатиметься абстракцією. Його виступ став нагадуванням: реінтеграція — це не лише медичні протоколи і не лише психологічна підтримка. Це про житло, місцеву інфраструктуру, про те, що кожен ветеран повертається у свій конкретний населений пункт, і саме там — на землі — починається або долається його шлях назад до цивільного життя.
Сильний виступ мав і Дмитро Харчук, голова ГС “Рух ветеранів України” в Тернопільській області — звичайний солдат, який переніс 18 операцій після важкого поранення. Його історія була, мабуть, найемоційнішою. Він говорив про три етапи: евакуацію, лікування і… порожнечу. за його власними словами, шансів вижити у нього майже не було. Але він знову й знову повторював, що його врятували побратими. Не система, не план, не медичні протоколи — люди, які, ризикуючи життям, витягували його з місця обстрілу. Далі — довгий ланцюг евакуації: стабпункт, Дніпро, госпіталь у Львові, лікарі в Тернополі. 18 операцій. Три місяці повної нерухомості. І безсилля, яке може зломити людину, якщо вона залишається наодинці з думками. Але найболючіше — і це Дмитро сказав дуже спокійно, без образи, але з тією правдивістю, яка звучить сильніше за емоції — було не це. «До мене за чотири місяці не подзвонив навіть командир. Не тому, що він поганий. Просто наші стосунки на війні — це одне, а коли ти лежиш у лікарні — ніби всі зайняті. І ти починаєш думати: а я взагалі для когось ще існую? Але приїхали побратими – і стало легше»
Це речення вдарило по всій дискусії сильніше, ніж будь-який аналітичний виступ. Дмитро говорив, що його врятувала активність — громадська робота, повернення у ветеранську спільноту, можливість підставити плече тим, кого тільки привозять після поранення. Коли приходиш до них, каже він, і бачиш тих хлопців, які тільки починають свій шлях реабілітації, — у тебе з’являється нова сила. Бо ти бачиш себе у них і розумієш, що можеш бути для когось тим, ким колись були твої побратими для тебе.
Він наголосив, що немає універсальної моделі повернення. Хтось знаходить опору в сім’ї, хтось у роботі, хтось у побратимстві. Хтось просто тримається за будь-який рух, бо головне — не залишатися в тиші. Але його завершальна думка звучала як заклик, адресований усім — і державі, і суспільству, і кожному, хто працює над системою переходу: «Часу більше немає. Люди повертаються щодня. Ми вже запізнюємося». Його виступ став живим доказом того, що перехід — це не процедура. Це шлях, наповнений болем, надією, розчаруванням і маленькими перемогами, які військовий переживає сам на сам. І якщо держава не підхопить людину в цей момент, то ніхто інший цього не зробить.
Представниця МОЗ Валерія Сорочан, в.о. директора департаменту медпослуг МОЗ, додала важливих акцентів із боку медицини. В Україні працює 153 центри ментального здоров’я, однак їх усе ще недостатньо для того масштабу проблем, які сьогодні накопичилися. МОЗ уже готує нові протоколи допомоги, включно з роботою з залежностями, які часто проявляються після повернення. Важливою стала й новина про майбутні медичні чекапи для ветеранів — окрема програма, яка дозволить зафіксувати стан здоров’я людей, що звільняються, і не залишати їх сам-на-сам із наслідками війни.
Психологиня Юлія Башлакова, засновниця ГО “Інститут Людинознавства”, говорила про те, що ми в Україні часто недооцінюємо моральну травму. Довгий час здавалося, що війна за свою землю не може створити моральних дилем чи травм, властивих іншим конфліктам. Але це не так. Башлакова одразу наголосила: український досвід війни не схожий на досвід інших країн. У більшості міжнародних програм повернення розглядається як шлях із фронту в мирне життя. Але в Україні немає цієї межі. У нас війна не «десь там». Вона поруч, на тій самій землі, на яку повертаються військові. Через це багато світових моделей працюють лише частково або взагалі потребують переосмислення.
Юлія розповіла, що коли в 2022 році команда почала глибше досліджувати моральну травму, їм часто казали: «Це не про Україну. Ми захищаємо свою землю, ми не маємо внутрішніх конфліктів, у нас не буде морального тягаря». Та коли вони почали працювати з реальними історіями, стало зрозуміло: моральна травма в Україні — масова. І її коріння — не в політиці чи ідеології, а в людському досвіді, який неможливо обійти. Вона назвала те, про що зазвичай не говорять відкрито. Про загибель побратимів — найглибший біль, який з’являється там, де втрата стає частиною щоденної реальності. Про знецінення та недостойне ставлення в окремих частинах. Про злочинні накази. Про керівництво, яке буває віддаленим від реальної лінії фронту. Про відчуття, що людей інколи сприймають як ресурс, а не як особистість. Всі ці речі не зникають після демобілізації. Вони повертаються додому разом із людиною — і стають частиною того, як вона взаємодіє із суспільством, родиною, новим середовищем.
Юлія Башлакова окремо зупинилась на тому, що відбувається з родинами. На жаль, партнери не завжди витримують, інколи йдуть. Дехто не може прийняти нову поведінку, страхи, замкненість чи агресію, які з’явилися після війни. Дехто просто не витримує темпу змін. І в цей момент військовий може залишитися абсолютно сам — у колі цивільних, де ніхто не розуміє, з чим він живе. Психолог наголосила, що розриви та “збої” у житті можуть виникати у різні моменти. Хтось ламається одразу після повернення. Хтось — через два роки. Хтось втрачає роботу, бізнес чи стосунки тоді, коли здавалося, що адаптація вже завершена. «Життя — це ланцюжок подій, — сказала вона. — І важливо розуміти, що у ветеранів ці ланцюжки часто рвуться несподівано, бо травма нікуди не зникає».
Розповіла Башлакова і про те, як насправді працюють групи «рівний рівному». І що насправді вони зовсім не рівні: хтось воював десять років, хтось три дні і був тяжко поранений; хтось має велику родину, хтось — нікого; хтось повертається у мегаполіс, хтось — у село без інфраструктури. Але попри ці відмінності люди знаходять спільне — біль, втрачене коло підтримки, потребу бути почутими. І ще одна важлива теза: багато військових ізолюються не тому, що не мають друзів, а тому, що всі ті, кому вони довіряли найбільше, загинули. Їм потрібно нове коло. А в цивільному світі його створити дуже важко.
Башлакова також звернула увагу на університети. Вони стали одним із найнеочікуваніших, але найефективніших місць ветеранської підтримки. Там є простір, люди, групи розвитку, нові колективи. Там є майбутнє — і це те, чого багатьом бракує після війни. Її виступ став тихим, але потужним нагадуванням: реінтеграція — це не тільки про документи й медичні протоколи. Це про відновлення людського. Про повернення довіри. Про пошук нового місця у світі, який більше не схожий на той, з якого людина пішла на фронт.
Дуже емоційним був і виступ Юлії Коваленко, юристки, співзасновниці ГО “Ukraine 2.0” та ініціативи “Ветерани — Шлях додому”. Вона сказала, по суті, те, що стало головним висновком усієї панелі: сьогодні в Україні є турбота про військових, але немає системи турботи. Є фрагменти, ініціативи, окремі люди, які «витягують» функції держави, але немає цілісної маршрутизації. І саме тому потрібен закон, який би створив цю систему не як риторичну обіцянку, а як обов’язок держави. «Держава має сказати кожному військовому: я тебе бачу, я тебе чую, я тебе тримаю», — ці слова стали фактично фінальним акордом дискусії.
Якщо до неї виступали ті, хто ділився власним шляхом, то Коваленко стала голосом, який зібрав ці історії в єдину картину. І ця картина була зовсім не про “перехід”, який виглядає на презентації, а про реальність, де кожен повернутий військовий стикається з хаосом, тишею, дезорієнтацією і відсутністю маршруту. Вона пояснила: сьогодні той, хто має повертатися в систему, натомість повертається в простір, де все залежить від конкретних людей — лікаря, керівника громади, психолога, волонтера, юриста, побратима. І саме ці конкретні люди часто “тягнуть” на собі те, що мала б забезпечувати держава.
«Перехід мав би бути шляхом. А замість цього він став випробуванням — для військового, його сім’ї і всієї нашої держави», — сказала вона.
Юлія нагадала, що військові повертаються з досвідом, який суспільство не бачить. Це досвід поранень, втрат, провини, втоми, розчарування, недовіри. Це речі, які сховані від очей. І коли людина з таким досвідом потрапляє у повітряний простір цивільного життя, де далі потрібно жити, працювати, взаємодіяти, — вона стикається з тишею. Бо країна не вибудувала механізмів, які мають підхопити її.
Вона говорила і про довіру. Про те, що ми маємо говорити не лише про механізми, а й про «архітектуру довіри» — про спосіб зшити державу, громади, інституції, міжнародних партнерів і громадські організації так, щоб вони не працювали поруч, а працювали разом.
Коваленко говорила про систему, але її слова стосувалися набагато більшого — про здатність держави вчитися бути людяною.
А на завершення спікери відповіли на запитання з YouTube-трансляції про «загострене відчуття справедливості». І тут знову прозвучало щось дуже важливе: це не хвороба. Це виклик. Виклик, з яким люди будуть жити все життя, особливо ті, хто втратив побратимів і бачив смерть щодня.
Юрій Федоренко навів показовий факт: лише 3% працівників центральних органів влади — ветерани. У двох міністерствах немає жодного. І він звернувся до депутатів: візьміть бодай одного помічника з числа ветеранів — і ви інакше голосуватимете за рішення, що стосуються них.
