В Україні вже сформувалась нова реальність, яку держава поки що лише намагається осмислити на рівні політик. Йдеться про понад 1,3 млн ветеранів, з яких більше 130 тисяч мають інвалідність унаслідок війни. Це не просто статистика — це масштаб соціального виклику, який визначатиме державну політику на роки вперед. І водночас це середовище, в якому народжуються інструменти допомоги, що часто випереджають нормативне регулювання.
Одним із таких інструментів стала модель «рівний – рівному». Її суть проста і водночас принципово відмінна від класичних підходів: допомогу надає не лише фахівець, а людина з таким самим досвідом — ветеран, який уже пройшов частину цього шляху і може бути для іншого не теоретиком, а провідником. І саме тому ця модель працює там, де не завжди спрацьовують інституційні рішення. Не випадково, за даними досліджень, 50% ветеранів потребують матеріальної допомоги, 43% — медичної, 28% — психологічної, і значна частина з них шукає підтримку саме у «своїх».
Але сьогодні ця модель фактично існує в «сірій зоні». Вона працює, вона дає результат, але не має чіткого правового статусу. І саме це створює ключову дилему: як інтегрувати «рівний – рівному» в державну систему, не знищивши її головну перевагу — довіру і неформальність.
- Перше, що потребує вирішення, — це статус. Сьогодні в українському законодавстві не існує професії «консультант за принципом “рівний – рівному”». Відповідно, такі фахівці можуть формально працювати ким завгодно — аж до «оператора текстового набору» — але не тим, ким вони є насправді. Це не просто формальність. Це означає відсутність стандартів, відповідальності, критеріїв оцінки і, зрештою, довіри з боку системи. Водночас очевидно, що йдеться не про одну роль: це і супровід ветеранів, і робота у сфері психічного здоров’я, і участь у реабілітаційних процесах. І ці ролі не можуть бути врегульовані однаково.
- Друге питання — освіта. Сьогодні підготовка таких фахівців часто зводиться до коротких курсів, які не дають ані достатніх знань, ані усвідомлення меж відповідальності. У сфері, де мова йде про психічне здоров’я чи фізичну реабілітацію, це не просто недолік — це ризик. Саме тому логіка має змінюватися: базова підготовка — на рівні системних сертифікатних програм, наприклад, на базі університетів, а спеціалізація — через профільні курси і практику. Інакше ми ризикуємо отримати не допомогу, а її імітацію.
- Третій вимір — інтеграція в систему реабілітації. У фізичній та реабілітаційній медицині консультант «рівний – рівному» може і повинен бути частиною мультидисциплінарної команди. Але для цього необхідно визначити його функції, межі і доступ до інформації. Інакше будь-яка спроба включити його в процес — це потенційне порушення лікарської таємниці або конфлікт ролей. Парадокс полягає в тому, що система вже потребує цих фахівців, але юридично не готова їх прийняти.
- Найбільш чутливим є питання психічного здоров’я. Тут модель «рівний – рівному» може бути як потужним інструментом підтримки, так і джерелом додаткових ризиків. Світова практика показує: консультант має бути людиною, яка вже інтегрувала власний травматичний досвід. В українських умовах це складно — війна триває, і багато хто сам перебуває у процесі проживання травми. Тому безпечна модель тут — це не автономний консультант, а робота в парі з психологом, обов’язкова супервізія і постійний моніторинг стану самого фахівця.
- І, зрештою, питання, без якого жодна модель не стане сталою, — фінансування. Сьогодні частина напрямів уже інтегрована в систему (наприклад, соціальний супровід), але у сфері психічного здоров’я та реабілітації значна частина роботи тримається на грантах або волонтерстві. Це означає нестабільність і залежність від зовнішніх ресурсів. Вихід — у диверсифікації: від бюджетного фінансування до закупівлі послуг у перевірених провайдерів, із чіткими вимогами до якості.
Але навіть тут ключовим залишається інше — як вимірювати ефективність. Кількість проведених консультацій не є показником результату. Ним є повернення людини до життя: здатність самостійно функціонувати, інтегруватися у громаду, відновити соціальні ролі. І саме ці критерії мають лягти в основу державної політики.
Модель «рівний – рівному» вже довела свою ефективність. Але її майбутнє залежить від того, чи зможе держава знайти баланс між регулюванням і свободою. Надмірна формалізація ризикує перетворити живу підтримку на бюрократичну процедуру. Відсутність регулювання — залишити її в зоні ризиків і нестабільності.
І це, по суті, головний виклик: створити рамку, яка дасть статус, ресурси і якість, але не забере головного — довіри між людьми, без якої ця модель просто перестане працювати.
