Коли ми говоримо про ветеранську політику, варто почати з простих цифр. До 2022 року в Україні було понад 550 тисяч учасників і учасниць бойових дій. Сьогодні — вже близько 1,4 мільйона. Якщо додати членів родин, у перспективі йдеться про 5–6 мільйонів людей, життя яких безпосередньо пов’язане з рішеннями у сфері ветеранської політики. Це означає, що мова йде не про окрему програму соціального захисту, а про одну з ключових державних політик найближчих десятиліть.
Формально за її формування відповідає Міністерство у справах ветеранів України. Але реалізація розпорошена між 24 обласними адміністраціями, 136 районами, 1469 громадами. Паралельно працюють десятки й сотні громадських організацій, які фактично надають значну частину послуг ветеранам і їхнім родинам.
На папері система виглядає всеосяжною. На практиці — не завжди злагодженою.
Стратегія є, а спільне розуміння — не завжди
У 2024 році Мінветеранів затвердило Стратегію ветеранської політики до 2030 року. Документ правильний за задумом: він задає рамку, пріоритети, операційний план. Але дослідження БФ «Право на захист» показує, що рівень занурення в цю Стратегію суттєво різниться. На обласному рівні її знають і намагаються враховувати. На рівні громад ситуація складніша: частина посадовців чула про документ, але не працювала з ним системно.
У результаті програми підтримки часто не вибудовуються від Стратегії, а існують паралельно. Деякі напрямки — адміністративні послуги, матеріальна допомога, фізична реабілітація — громади реалізують більш-менш стабільно. Натомість питання працевлаштування, підтримки підприємництва чи розвитку власної справи часто переходять у площину громадських ініціатив, які теж мають власні обмеження чи в бюджетному наповненні чи в кадровій спроможності.
Майже всі локальні ветеранські організації надають консультаційну підтримку. Більшість забезпечують психологічну і юридичну допомогу. Значна частина залучає ветеранів до громадського життя, організовує заходи пам’яті. Саме ці організації ветерани часто вважають найбільш ефективними. Бо вони ближче, гнучкіші, швидше реагують. Проблема в іншому: зв’язок із владою вище рівня громади стає слабшим. Лише близько п’ятої частини організацій мають регулярну комунікацію з обласною владою, і ще менше — з центральними органами. Тобто ті, хто фактично працює з ветеранами щодня, не завжди інтегровані в стратегічний рівень ухвалення рішень.
Нам потрібна не ще одна програма, а зрозуміла архітектура
Зараз картина виглядає приблизно так: держава формує рамку, громади реалізують її в межах ресурсів, громадські організації закривають прогалини. Кожен щось робить, але спільного центру координації, який би поєднував ці зусилля, бракує.
Логічним виглядає запровадження багаторівневої координації. На національному рівні — координаційний штаб із реальним включенням не лише міністерств, а й представників обласних адміністрацій та громадських організацій. На обласному рівні — робочі механізми співпраці з громадами й локальними ініціативами.
Операційні питання мають вирішуватися ближче до людей — на рівні області чи громади. Стратегічні — на рівні держави. Але за участі тих, хто працює «в полі».
Підтримка ветеранів — це довгострокове завдання. І якщо ми не вибудуємо чітку систему координації зараз, через кілька років масштаби проблеми лише зростуть. Скласти це рівняння можливо. Але для цього потрібно визнати, що всі учасники процесу — держава, місцева влада і громадські організації — мають бути не паралельними лініями, а частинами однієї конструкції.
