17 листопада 2025 року у Києві відбувся масштабний публічний захід, присвячений презентації Білої книги та моделі проєкту Закону України «Про Систему переходу від служби у секторі безпеки і оборони до цивільного життя». Подія складалася з декількох сесій, і перша з них була зосереджена на головному питанні: як центральні органи влади — міністерства та державні інституції — бачать модель переходу військових та представників сектору безпеки й оборони до цивільного життя.
У своєму вступному слові модератор заходу, народний депутат Тарас Тарасенко запропонував дуже просту, але показову рамку: «Уявімо, що завтра Перемога, і хлопці повертаються додому. А що робити далі? Як відповісти на це питання?» Він навів в якості прикладу розмови з пораненими військовими, які говорять, що після наркозу вони хочуть побачити когось знайомого – командира чи іншу людину, яка скаже: все буде добре, тобі допоможуть. Але на практиці, за його словами, підтримка часто лягає на плечі волонтерів та медсестер. Лунала історія хлопця з Луганська, який буквально завдячує життям своїй дружині – колишній медсестрі, що його лікувала: саме вона в критичний момент стала тією людиною, яка не відвернулася.
Після цього Тарасенко окреслив головну проблему: держава має багато документів і стратегій, але немає «саме процедур, як це все повинно відбуватись». Він підкреслив, що міжнародний досвід показує: все має починатися з війська, з рівня Збройних Сил та інших сил безпеки та оборони. Військові захисники й захисниці перебувають у колективі, і саме звідти має розпочинатися турбота, а вже потім – підключатися Міністерство у справах ветеранів, Міністерство соціальної політики, Міністерство молоді та спорту, громади. Тарасенко наголосив, що новий законопроект буде саме про це – про систему і про процес: як він повинен виглядати і що залежить від кожного з учасників. Він підкреслив, що захід – це відкрита дискусія, законопроєкт і Біла книга будуть надіслані учасникам, а його команда працює над тим, щоб зібрати максимально широкий спектр питань і включити їх у текст, щоб закон був «працюючим, а не просто декларативним». Окремо він подякував Міжнародному фонду «Відродження» за підтримку ініціативи.
Водночас представниця Міжнародного фонду «Відродження» Ольга Гальченко у своєму виступі нагадала, що фонд вже 35 років працює в Україні, а приблизно з 2014 року значна частина діяльності пов’язана саме з ветеранськими проєктами й ініціативами. Вона перерахувала основні напрями підтримки: працевлаштування, інклюзія, доступність, ветеранські простори, питання ментального здоров’я, відновлення, реабілітація. Її висновок був простим і водночас показовим: ветеранська тема «абсолютно дотична до всіх сфер», немає жодної сфери в країні, до якої не були б дотичні ветерани – це і освіта, і медицина, і безпека, і економіка.
Гальченко зазначила, що така різноспрямованість вимагає чіткої координації, зрозумілих правил гри та налагодженої взаємодії між усіма інституціями, яких «дуже багато». Вона прямо сказала, що питання, як усю цю систему гармонізувати і скоординувати, залишається відкритим, але цю дискусію потрібно починати зараз – через документи, процедури, правила. Саме тому фонд підтримав цю ініціативу: щоб у ветеранській політиці з’явилися системність, впорядкованість і координація. Окремо вона наголосила на важливості найскладніших категорій ветеранів – людей з серйозними проблемами ментального здоров’я, тяжкими пораненнями, залежностями, тими, хто потребуватиме постійного догляду, а також тими, хто мобілізувався з місць несвободи: «Дуже хотілося, щоб, коли ми будемо проєктувати якісь процедури і правила, ми про них теж не забували».
Візія держави: централізація, синхронізація, безперервність
Після вступних виступів Тарас Тарасенко оголосив початок першої панельної дискусії під назвою «Еволюція турботи про захисників та захисниць». Він нагадав, що за чотири роки повномасштабного вторгнення зроблено багато, але залишається чимало недоліків та питань, над якими ще потрібно працювати. Він відзначив розвиток системи реабілітації, розбудову центрів ментального здоров’я, запуск проєкту «фахівець з супроводу ветеранів», відкриття Центрів життєстійкості. І сформулював головне запитання, яке панель має обговорити: де саме в цій системі щось не працює і як подолати людський фактор через системні, прості та чітко прописані правила.
До обговорення він запросив заступника міністра у справах ветеранів Руслана Приходька, заступника міністра молоді та спорту Сергія Тимофєєва та заступницю міністра соціальної політики Інну Солодко.
Перше запитання до Руслана Приходька стосувалося ролі ветеранської політики в системі переходу від військової служби до цивільного життя і того, що ще треба допрацювати на державному та місцевому рівнях.
Руслан Приходько почав із ретроспективи. Він нагадав, що у 2021 році система ветеранської політики в Україні не була ні ідеальною, ні бездоганною, і ветерани не відчували тієї турботи й підтримки, на яку розраховували, захищаючи державу. Він прямо сказав, що проблеми існували в усіх сферах: від реабілітації, лікування та забезпечення базових соціальних потреб і пенсій – до питань спорту, освіти та інших складових, з якими стикається кожен ветеран.
Далі він порівняв цифри: до повномасштабного вторгнення, за його словами, йшлося про близько 300 тисяч особового складу сил безпеки і оборони та 468 тисяч учасників бойових дій з 2014 року. Сьогодні ж, як зазначив чиновник, маємо «мільйон плюс сил та засобів» і «півтора мільйона ветеранів війни». Це, за його словами, абсолютно інший масштаб помилок і похибок, які містить система. Саме для того, щоб зменшити цю похибку на тактичному рівні, було розроблено пілотний проєкт «помічника ветерана», а згодом – професійний стандарт «фахівця супроводу ветеранів війни і демобілізованих осіб» і всю інституцію, яка має працювати з ветераном по всій траєкторії його переходу.
Приходько також нагадав, що в кінці минулого року Президент України підписав указ, яким доручив Кабінету Міністрів створити та затвердити стратегію державної ветеранської політики. Він відверто визнав, що раніше в системі існував «тотальний розсинхрон» – кожен орган робив щось у своєму напрямі, але якщо запитати у конкретного ветерана, наскільки він задоволений державними сервісами, відповідь часто свідчить про незабезпеченість його потреб. З його слів, державна стратегія ветеранської політики, над якою сьогодні працюють центральні органи виконавчої влади та регіональний рівень, визначає першою стратегічною ціллю «відновлення людського капіталу і створення умов для забезпечення добробуту родин ветеранів». Далі ця ціль розгортається в операційні: фізичне й психологічне відновлення та реабілітація; забезпечення соціальної підтримки в перший період після звільнення; питання освіти, бо людина на війні втрачає частину конкурентоспроможності; питання працевлаштування.
Окремо він навів показову цифру: після запуску Українським ветеранським фондом єдиної державної платформи працевлаштування ветеранів там з’явилося 43 тисячі вакансій, де роботодавці прямо пишуть, що чекають саме ветеранів. При цьому, за його словами, на платформі зареєструвалися лише близько 2 300 ветеранiв. Цей приклад він використав як ілюстрацію того, що проблема полягає не лише у відсутності ресурсів, а в «синхронізації» роботи державних інституцій та організації процесів на місцях – у громадах, які насправді й мають реалізовувати політику.
Приходько наголосив, що держава повинна змінити логіку: ветеранська політика не може будуватися як політика соціального захисту, де людина «має стукатися в закриті двері», доводячи своє право на допомогу. За його словами, держава має сама «відкривати всі двері наперед» і діяти проактивно, особливо з моменту, коли людина потрапляє до закладу охорони здоров’я, ще в гострому періоді.
Мінсоцполітики: центри життєстійкості як доказ того, що системність можлива
Представниця Міністерства соціальної політики у своєму виступі зосередилася на практичному досвіді Центрів життєстійкості. Вона нагадала, що пілотний проєкт стартував у грудні 2023 року, а в жовтні 2025 року було підбито підсумки експерименту. На сьогодні, як було озвучено, в Україні працює 326 таких центрів у 305 громадах у 24 областях і місті Києві, серед яких є й релоковані громади.
За час діяльності Центрів життєстійкості, за звітом, відбулося понад 2,5 мільйона контактів з людьми та понад 1,5 мільйона заходів. У мережі працюють понад півтори тисячі фахівців, які пройшли навчання за сертифікованими програмами. Загальний обсяг фінансування за перші майже два роки перевищив 421,9 мільйона гривень, ще 21 центр відкрито за підтримки бізнесу та міжнародних партнерів.
Посадовиця наголосила, що за сухими цифрами стоять конкретні історії ветеранів, дітей, родин, які потребували тут і зараз психосоціальної підтримки. Вона зазначила, що за підсумками проєкту було ухвалено рішення продовжити його дію до кінця червня 2026 року, щоб залучити до мережі ще більше громад, а далі – закласти ці підходи у державний стандарт соціальної послуги життєстійкості.
Окремо у виступі прозвучало, що в роботі Центрів життєстійкості акцент робиться на родині, групових заняттях, індивідуальній роботі з психологами, підході «рівний рівному», коли до підтримки залучають людей, які самі пройшли через ПТСР. Вона підкреслила, що саме громади бачать, хто повертається, хто потребує допомоги й хто має адаптуватися до життя в громаді, і що міністерство працює над тим, щоб цей досвід було закріплено на рівні стандартів і механізмів.
Мінмолодьспорт: спорт як фундамент відновлення, а не медалі
Своєю чергою представник Міністерства молоді та спорту зосередився на ролі адаптивного спорту. Він наголосив, що «нема адаптивних видів спорту, є адаптивний спорт» – це питання не про голи чи медалі, а про регулярні заняття, які допомагають людям з інвалідністю, в тому числі ветеранам, відновлюватися. Він згадав, що спільно з ПРООН цього року було навчено 77 тренерів з адаптивного спорту, а 43 спортивні федерації адаптували свої правила, щоб зробити види спорту доступними для ветеранів.
Також було відзначено, що в межах проєктів залучено 20 тренерів-ветеранів по всій території України, які за принципом «рівний рівному» популяризують рухову активність і власним прикладом показують можливість повернення до активного життя. У виступі прозвучала ключова думка: фізична культура і спорт є важливою складовою адаптації та відновлення довіри – і до себе, і до інших.
Перша сесія таким чином показала, що на рівні центральних органів влади вже сформульовано розуміння: перехід від служби до цивільного життя – це не один документ і не одна послуга, а безперервний процес, який починається ще у війську, проходить через шпиталь, систему соціальних послуг, громади, освіту, спорт і ринок праці. І саме від того, наскільки ці ланки будуть скоординовані між собою, залежатиме, чи стане майбутня Система переходу реальною опорою для захисників і захисниць, а не черговою декларацією.
Іншими словами потрібна не архітектура з красивою назвою — а потрібна процедура, прописана до найменшої деталі. І при цьому головним завданням держави було, є і буде просте правило: не чекати, поки ветеран попросить допомоги, а прийти до нього першим.
