22 травня 2026 року Рада суддів України ухвалила рішення №13, яким затвердила одразу декілька окремих документів щодо роботи судової системи з ветеранами та ветеранками війни, а також працівниками апаратів судів, які мають бойовий досвід. І насправді це один із перших випадків, коли судова влада настільки детально намагається адаптувати свою повсякденну роботу до наслідків великої війни.
Йдеться не про декларативні фрази про «інклюзивність», а про дуже конкретні речі, які ще кілька років тому взагалі було складно уявити у внутрішніх документах судової системи.
Наприклад, Рада суддів прямо рекомендує судам враховувати ПТСР, психологічні тригери, можливу підвищену тривожність ветеранів, труднощі зі сном, концентрацією уваги та реакцію на гучні звуки. У рекомендаціях прямо згадується, що шум, різкі звуки, конфліктні ситуації чи агресивна поведінка можуть викликати сильні емоційні реакції у людей після бойових дій.
Фактично судова система офіційно визнає те, про що ветерани говорять уже давно: після фронту людина часто стикається з державними інституціями, які продовжують працювати так, ніби війни не було. І це особливо помітно саме у судах.
У документі окремо прописується, що суди мають забезпечувати безперешкодний доступ до будівель, ліфтів, кнопок виклику персоналу, спеціально обладнаних санітарних приміщень та місць у залах засідань для людей на кріслах колісних. Також прямо рекомендується забезпечувати супровід ветеранів із тяжкими травмами або ампутаціями, адаптовану навігацію для людей з інвалідністю та навіть інформаційні таблички, виконані шрифтом Брайля.
Окремий блок стосується організації самих судових процесів. Рада суддів рекомендує враховувати потребу ветеранів у лікуванні чи реабілітації під час призначення слухань, використовувати відеоконференції, надавати додатковий час для реалізації процесуальних прав та допускати супроводжуючих осіб.
Але найбільш показовою є навіть не фізична доступність судів, а те, наскільки детально у рекомендаціях прописана сама комунікація працівників суду з ветеранами.
Працівникам апарату суду прямо рекомендують не ставити без необхідності запитання про бойовий досвід, не використовувати фрази на кшталт «Я розумію, що Ви пережили» або «Інші справляються — і Ви зможете», уникати оціночних суджень та емоційно забарвлених висловлювань. Натомість у пам’ятці пропонуються абсолютно конкретні формулювання: «Будь ласка, уточніть, яке питання потрібно вирішити», «Я розумію, що це може бути складно», «Давайте я поясню Вам порядок дій».
Більше того, у додатках до рекомендацій окремо описуються алгоритми реагування на психологічну кризу працівника чи відвідувача суду, рекомендації щодо поведінки у стресових ситуаціях та навіть перелік можливих тригерів у приміщеннях судів — від гучних ударів дверима до новин про війну, які можуть викликати сильну емоційну реакцію у ветеранів.
І це дуже показова зміна самої логіки державної системи. Тому що десятиліттями українська бюрократія працювала за принципом «є процедура — проходьте», фактично не враховуючи фізичний або психологічний стан людини. Тепер судова влада вперше на офіційному рівні починає визнавати, що формальної рівності вже недостатньо, якщо людина після фронту фізично або психологічно не може пройти стандартну процедуру так само, як це робила до війни.
Коментар народного депутата Тараса Тарасенка: “Як адвокат я дуже добре розумію, що доступ до правосуддя часто вимірюється не нормами у кодексах, а у поведінці самої системи — у ставленні, організації процесу, комунікації та банальній здатності державної інституції бачити перед собою не номер справи, а людину. І судова система, схоже, стала однією з перших, хто починає визнавати: після великої війни Україні доведеться змінювати не лише армію чи систему соціального захисту, а практично всю модель взаємодії держави з громадянином”.
