Після початку повномасштабного вторгнення Україна фактично з нуля почала формувати сучасну державну ветеранську політику. Якщо ще кілька років тому вона асоціювалася переважно із соціальними пільгами, окремими виплатами чи символічним вшануванням захисників, то сьогодні поступово перетворюється на комплексну систему, яка має супроводжувати людину від моменту військової служби до повноцінної інтеграції у мирне життя. Це якісно інший підхід, заснований не на компенсації пережитого, а на створенні умов, за яких людина, що пройшла війну, зможе реалізувати свій потенціал і залишатися активною частиною українського суспільства.
Саме тому надзвичайно важливо, що у фокусі державної політики дедалі частіше опиняється не лише ветеран чи ветеранка, а й їхня родина. Це не просто гуманітарне питання і не розширення кола отримувачів соціальної підтримки. Йдеться про принципову зміну самої філософії ветеранської політики, адже повномасштабна війна довела: її наслідки переживає не одна людина. Вони змінюють життя всієї сім’ї, яка роками адаптується до нової реальності, бере на себе додаткові обов’язки та часто стає єдиною системою підтримки для військового.
Ветеранська політика має бачити й визнавати сім’ї ветеранів та ветеранок як окрему цільову аудиторію.
Адже під час служби близької людини саме родина проходить власний складний шлях, стикається з психологічними навантаженнями, економічними викликами та зміною звичних сімейних ролей. Відповідно, підтримка держави повинна поширюватися не лише на ветерана, а й на партнерів, дітей, батьків та інших близьких людей.
Родина давно стала частиною системи оборони, хоча держава цього ще не усвідомила
Ми звикли говорити про оборону держави через призму армії, озброєння, мобілізації чи міжнародної підтримки. Значно рідше згадуємо інший ресурс, без якого сучасна армія також не може існувати, — сім’ю військовослужбовця.
Саме вона забезпечує тил конкретної людини. Саме вона роками підтримує військового психологічно, бере на себе виховання дітей, догляд за літніми батьками, фінансове планування, вирішення побутових питань. Після поранення чи демобілізації саме родина першою стикається з наслідками війни та фактично стає основним середовищем реінтеграції ветерана у цивільне життя.
Проте парадокс полягає в тому, що держава продовжує розглядати родину переважно як додаток до статусу ветерана, хоча її власний досвід давно потребує окремої державної уваги. Особливо гостро це проявляється у кризових ситуаціях.
Коли військовий отримує тяжке поранення, потрапляє в полон або зникає безвісти, саме сім’я змушена одночасно переживати особисту трагедію і координувати взаємодію з десятками державних органів.
Родичі збирають документи, контролюють проходження бюрократичних процедур, шукають інформацію, стежать за виконанням державних гарантій. По суті, вони виконують функції, які у зрілій системі мала б забезпечувати сама держава.
Саме тому сьогодні дедалі частіше говорять не про необхідність окремих нових пільг, а про зміну самої моделі державного управління.
За роки війни в Україні з’явилося чимало програм підтримки військових та їхніх родин. Частину реалізує держава, частину — місцеве самоврядування, ще значну частину взяли на себе громадські організації та міжнародні партнери. Однак навіть велика кількість програм ще не означає наявності цілісної політики.
Сьогодні доступ до допомоги нерідко залежить від того, чи знайшла родина потрібну інформацію, чи працює у громаді активний ветеранський простір, чи вдалося отримати консультацію юриста або психолога. Фактично однакові за своїми правами сім’ї можуть отримувати абсолютно різний рівень підтримки лише тому, що опинилися в різних інформаційних або територіальних умовах.
Для сучасної держави це неприйнятна модель.
Якщо право людини реалізується лише тому, що вона випадково дізналася про нього із соціальних мереж або від знайомих, проблема полягає не у поінформованості громадян. Проблема полягає у відсутності цілісної системи супроводу.
Саме тому однією з ключових рекомендацій Концепції є побудова наскрізної державної політики, яка забезпечує людині зрозумілі механізми підтримки незалежно від того, де вона проживає, який статус має сьогодні та на якому етапі життєвого шляху перебуває. Основою такого підходу має стати людиноцентричність — коли визначальним є не формальний статус, а реальні потреби конкретної людини та її родини.
Наступний крок — законодавче визнання сім’ї ветерана
Стратегія ветеранської політики до 2030 року вже зробила важливий крок, визнавши сім’ї ветеранів частиною державної політики. Проте стратегічного документа недостатньо. Наступним етапом має стати закріплення цього підходу на законодавчому рівні.
Йдеться не лише про появу в законі визначення «сім’я ветерана». Насамперед необхідно сформувати цілісну систему, у якій буде зрозуміло, хто відповідає за підтримку таких родин, як між собою взаємодіють державні органи, які стандарти інформування діють у разі поранення, полону чи зникнення безвісти військовослужбовця, як організовується психологічний супровід дітей і близьких, а також яким чином держава оцінює ефективність власної політики.
Без цього навіть найкращі окремі програми залишатимуться набором несистемних рішень.
Політика майбутнього — це політика життєвого шляху
Однією з найсильніших ідей нової Концепції є відмова від сприйняття ветерана виключно через його статус. Автори пропонують дивитися на людину через її життєвий шлях — до служби, під час служби і після повернення до цивільного життя. Такий підхід автоматично змінює місце родини у державній політиці. Вона перестає бути другорядним елементом і стає повноцінним учасником усіх процесів підтримки, адже супроводжує ветерана на кожному з цих етапів.
Саме тому підтримка сімей ветеранів — це не окрема соціальна програма і не ще одна категорія пільговиків. Це питання ефективності всієї ветеранської політики.
Бо сильна держава не може будувати систему підтримки лише навколо однієї людини, ігноруючи тих, хто роками разом із нею несе тягар війни. Якщо ми справді прагнемо створити сучасну модель ветеранської політики європейського рівня, її наступною великою реформою має стати політика, яка визнає очевидне: сім’я ветерана — це не супровідна категорія. Це повноцінний учасник ветеранської спільноти, підтримка якого є не соціальною поступкою, а інвестицією у стійкість держави, її людський капітал та обороноздатність.
