Правозахист ветеранів і ветеранок в Україні сьогодні — це не вузькопрофесійна тема для юристів. Це питання довіри до держави, якості інституцій і того, наскільки суспільство здатне бути справедливим до тих, хто його захищав. Саме навколо цих сенсів 10 грудня 2025 року в Києві відбувся семінар «Справедливість і довіра: судова влада і ветерани», ініційований Міністерством у справах ветеранів України.
Участь у ньому взяли Захисники і Захисниці, представники судової влади, ветеранських правозахисних організацій, адвокатської спільноти, а також фахівці Мінветеранів та інших органів державної влади. Головною цінністю заходу стала відверта професійна розмова про те, як на практиці працює судова система у справах за участі ветеранів — без прикрас і без замовчувань.
Міністерка у справах ветеранів Наталія Калмикова у своєму виступі наголосила: Україна формує власну, унікальну ветеранську політику, адже ані світовий, ані європейський досвід не може бути механічно перенесений у реалії повномасштабної війни. Водночас права людини не можуть втрачати цінність навіть у найважчі часи, а ветерани та їхні родини не повинні стикатися зі стигматизацією. Її теза про те, що «злочин вчиняє не категорія, а людина», стала важливою точкою опори для всієї подальшої дискусії.
Позиція Тараса Тарасенка: проблема не лише у ветеранах — проблема в системі
Коментуючи результати семінару, народний депутат України Тарас Тарасенко звернув увагу на ключовий момент: якість розгляду судових справ за участі ветеранів напряму залежить від загального стану судової системи, а не від особливостей самих ветеранів.
На динаміку та результативність таких справ сьогодні впливають системні проблеми, притаманні українському правосуддю загалом: перевантаженість суддів, нерівномірний розподіл справ між судами в регіонах, збої в електронному судочинстві під час тривалих відключень електроенергії через масовані ракетні атаки росії. У цих умовах ветеранські справи часто стають заручниками неуваги системи, яка працює на межі своїх можливостей.
Окремий блок дискусії був присвячений питанню створення в Україні спеціалізованих військових і ветеранських судів. Аргументація на користь такої моделі зрозуміла: наявність у суддів досвіду військової служби або спеціальних знань могла б забезпечити глибше розуміння суті справ, контексту війни та реальних життєвих обставин ветеранів.
Водночас, як зауважив Тарас Тарасенко, існує й інша позиція: створення нових судів у чинній правовій системі є складним процесом, а наукова спільнота та суддівський корпус поки що недостатньо чітко визначили, які саме правовідносини та в яких межах можуть бути предметом розгляду таких судів. Питань тут поки більше, ніж відповідей, хоча досвід окремих країн НАТО свідчить, що такі моделі можуть бути ефективними.
Людський вимір правосуддя
Один із ключових висновків, який пролунала під час семінару і який підтримує Тарас Тарасенко, полягає в іншому: навіть без створення окремих судів діюча система має змінювати підхід до розгляду справ за участі ветеранів. Суддям важливо краще розуміти, хто такі ветерани, який досвід вони отримують під час служби, з якими психологічними наслідками війни стикаються, і чому формально правильне рішення не завжди є справедливим по суті.
Адже у судах дедалі частіше розглядаються спори, стороною в яких є ветеран, член родини загиблого, зниклого безвісти або того, хто перебуває в полоні. У таких справах правосуддя не може бути відстороненим і механічним.
Тож головне, що має стати спільним усвідомленням для судової влади, законодавців і суспільства: ветерани й ветеранки в Україні — це не загроза і не проблема. Це Захисники і Захисниці, це база стійкості держави, її опора і майбутнє.
Справедливий суд для ветеранів — це не про особливі привілеї. Це про людяність, розуміння контексту війни та здатність держави бути вдячною не на словах, а в конкретних рішеннях.
