Адаптивний спорт для України – це вже давно не «нішевий напрямок». Для тисяч захисників і захисниць, які повертаються з фронту з пораненнями, ампутаціями, психологічними травмами, це – форма реабілітації, спільнота підтримки і шлях до нового «я» після війни. Навесні 2025 року Парламент ухвалив закон про розвиток та підтримку адаптивного спорту. Але на Закарпатті ця історія почалася значно раніше – з маленьких ветеранських ініціатив, волонтерського залу та кількох людей, які просто не могли інакше.
Сьогодні в області вже сформувалася жива екосистема адаптивного спорту: команда ветеранів CS Gladiator, федерація, своя інфраструктура, змагання, спортсмени у складі національної збірної, міжнародні медалі й паралельно – підтримка фронту. Це саме той приклад, який варто масштабувати на всю країну.
Від двох ветеранів у залі – до потужної обласної команди
Керівник управління у справах ветеранів Закарпатської ОВА Андрій Поляк пригадує: все починалося з кількох ентузіастів і залу в ужгородському СК «Юність».
Ветерани «Карпатської Січі», зокрема Тарас Деяк, ініціювали відкриття залу, де могли тренуватися військові з пораненнями. Згодом навколо цієї ідеї почала формуватися команда, яка згодом отримала назву CS Gladiator. Спочатку – двоє ветеранів, сьогодні – понад 30 бійців з пораненнями й ампутаціями. Паралельно постала потреба перетворити спонтанні тренування на системний процес, із змаганнями, правилами та визнанням. Так з’явилася Федерація адаптивних видів спорту Закарпатської області, яку очолив ветеран з ампутацією Костянтин Кашула. Закарпаття стало другою областю в Україні, де зареєстрували таку федерацію.
Сьогодні федерація: проводить обласні змагання – «Ігри воїнів Карпат»; організовує всеукраїнські турніри – «Карпатський виклик» (Ужгород, Хуст); розвиває мережу спортсменів у різних громадах: Хуст, Тячів, Мукачево, Воловець, Чоп. Основна база – все той же зал у «Юності», але ідея проста: осередки мають бути там, де є ветерани, а не навпаки. Частину спорядження для селищ і міст закупили меценати – так, у Воловці місцеві спортсмени вже можуть тренуватися вдома, не витрачаючи час і гроші на постійні поїздки в Ужгород.
7+ млн гривень підтримки та баскетбол на візках: як область інвестує в ветеранів
Важливий рубіж: завзятість ветеранів і волонтерів помітив і підхопив обласний бюджет. За словами Андрія Поляка, сьогодні на розвиток адаптивного спорту Закарпаття вже спрямовано понад 7 млн грн. За ці кошти придбано: тренажери й спеціальне обладнання; тенісні столи; адаптивні ручки для аеробайків та луки; спортивну форму для команди CS Gladiator. Окремий напрям – командні види спорту. Уже незабаром федерація отримає близько 15 спеціальних баскетбольних візків, закуплених за кошти області. Це одна з найбільших одиничних інвестицій – 3,5 млн грн. Такі візки виготовляють лише в Польщі та Великій Британії, під кожного спортсмена індивідуально.
Ці інвестиції – не про «символічну підтримку». Команда CS Gladiator за рік взяла участь у 15 рейтингових турнірах, де формується національна збірна. Сам Костянтин Кашула став єдиним спортсменом із Закарпаття в складі збірної України, яка виступала на Strong Spirit’s Games у Мадриді. Він привіз додому 5 медалей, серед них – «золото» в ривку гирі. Це – не тільки особистий успіх. Це сигнал для всієї країни: якщо громада дає ветеранам інструменти, вони самі роблять неможливе.
Спорт, який лікує і тримає в строю: від залу – до допомоги фронту
Закарпатські ветерани встигають не лише тренуватися й перемагати, а й продовжують підтримувати побратимів на фронті. Влітку команда зібрала кошти – власними внесками та під час занять зі стрільби з лука в ужгородському замку та Боздоському парку – і передала підрозділу WarWar 50 FPV-дронів.
Це дуже показова модель:
-
адаптивний спорт працює як реабілітація і спільнота;
-
змагання та відкриті тренування – як майданчик для збору коштів;
-
ветерани залишаються частиною оборони, але вже в іншому форматі.
Тут добре видно те, про що ми постійно говоримо в законодавчих ініціативах: ветеран – це не про «соціальну допомогу», це про потенціал і суб’єктність. Якщо дати інструменти – люди зроблять більше, ніж від них очікують.
Паралельно із розвитком команди та федерації Закарпаття рухається до якісно нового рівня – будівництва великого ветеранського простору з мультифункціональним стадіоном. Проєкт передбачає наявність спортзалу, реабілітаційних приміщень, кабінету психолога та головне – інклюзивні умови для занять адаптивним спортом.
Землю надала Ужгородська міська рада, тендери вже проведено, будівництво має стартувати найближчим часом. Фінансування буде розподілене у наступних пропорція: 63 млн грн – від Міністерства у справах ветеранів і ще 40 млн грн – співфінансування з обласного бюджету. Таким чином Закарпаття увійшло до п’ятірки пілотних областей, які змогли знайти і землю, і кошти. Це приклад того, як має працювати взаємодія центральної влади, місцевого самоврядування та ветеранської спільноти.
Історії сили: коли ампутація не заважає стати чемпіоном світу
Ідею адаптивного спорту легше зрозуміти не через нормативні акти, а через конкретних людей.
Костянтин Кашула
Ветеран із ампутацією, один із перших, хто почав тренуватися в «Юності» й водночас – голова Федерації адаптивних видів спорту. Він не тільки відбудовує власне життя, а й тягне за собою десятки інших.
Владислав Горнодь
Ще один символ цієї історії – Владислав Горнодь, чемпіон світу з бойових єдиноборств, єдиний спортсмен із протезом серед 1600 учасників турніру. До повномасштабної війни він служив вибухотехніком Нацполіції, займався джиу-джитсу, панкратіоном, ММА. У грудні 2022 року, під час розмінування деокупованих територій Харківщини, отримав поранення, яке призвело до ампутації ноги. Через місяць після того, як став на протез, Владислав уже повернувся в зал. Спочатку – тренування по годині, через біль і необхідність знімати протез. Згодом – повернення в сектор змагань. Принципово важливий момент: він свідомо обрав виступати в загальній категорії, поруч зі спортсменами без інвалідності. Це – про реальний принцип «рівний – рівному».
Владислав показує, як «слабка сторона» стає перевагою:
-
він знає, як працюють «звичайні» спортсмени;
-
суперники майже ніколи не мають спаринг-партнерів із ампутацією;
-
це дає можливість будувати іншу тактику, інший стиль, перемагати за рахунок адаптації.
Він наголошує: краще за всіх в адаптивному спорті прогресують ті, хто до війни взагалі не займався спортом. Вони вчаться «з нуля» під свої можливості, без звички до старої техніки, яку доводиться ламати.
Показова історія – воїн 63-ї ОМБр Василь Оксентюк, який втратив обидві ноги, прийшов на перше заняття з джиу-джитсу під час реабілітації – і вже за трохи більше ніж рік став першим в Україні чемпіоном світу з пара-джиу-джитсу.
«Система поки не працює так, як мала б»: що потрібно змінити
Попри сильні історії та серйозні кроки області, система все ще далека від ідеалу. Владислав Горнодь, який рік працював у ветеранській політиці МВС у Києві, порівнює:
-
у столиці органи влади й комунальні установи швидше реагують і гнучкіше підтримують спорт ветеранів;
-
на місцях, зокрема на Закарпатті, багато чого тримають меценати та благодійні фонди, а не сталі механізми.
Одна з ключових проблем – вузький підхід до видів спорту:
«Є кілька напрямків, які підтримують, а інші чують: “Немає фінансування”».
Але ветерани різні. Комусь близька боротьба, комусь плавання, комусь – стрільба з лука чи бадмінтон. Якщо держава підтримує лише «обрані» секції – вона втрачає частину людей, які могли б знайти свій шлях у зовсім іншому виді спорту.
Реалістичний механізм, який пропонує ветеранське середовище, полягає в тому, щоб компенсація оренди залів та робочого часу тренерів відбувалась за рахунок держави або місцевих бюджетів. Таким чином ветерани займаються безкоштовно, а спортивний клуб отримує легальний ресурс, а не працює «в мінус» або за рахунок благодійників. Поки ці витрати лежать на бізнесі або меценатах – система не може бути стабільною.
Адаптивний спорт – це обов’язкова інвестиція, а не «добра воля»
В цій історії Закарпаття можна побачити декілька важливих висновків для держави.
-
Адаптивний спорт має стати частиною стандарту реабілітації. Закон про розвиток адаптивного спорту – лише перший крок. Потрібні чіткі підзаконні акти, які прямо пов’язують медичну, психологічну та спортивну реабілітацію.
-
Модель “ветеранська ініціатива + місцевий бюджет + держава” треба масштабувати. Закарпаття показує, що це можливо: федерація, команда, обласні програми, великий ветеранський простір. Такий підхід має стати не винятком, а правилом для інших областей.
-
Фінансування має бути не точковим, а системним. Не можна підтримувати лише “медійно привабливі” види спорту. Потрібні механізми, які дають ветерану право обирати: боротьба, баскетбол, плавання, стрільба, командні чи індивідуальні дисципліни.
-
Потрібна ставка на підготовку тренерів і реабілітологів. Те, що роблять зараз закарпатські секції – відкриваючи двері для тренерів, які хочуть навчитися працювати з ветеранами – це правильний напрямок. Але держава має це підсилювати програмами та грантами.
Після війни ми зіткнемося з ситуацією, коли чи не в кожній другій родині буде ветеран або людина, що пережила важку травму. Тож ми можемо або вже сьогодні будувати інфраструктуру відновлення, підтримки і адаптації, або завтра – витягувати людей із соціальної прірви, коли вони втрачають віру в себе, ізолюються й не бачать для себе місця в суспільстві.
Адаптивний спорт – це не про медалі. Це про те, щоб людина, яка пройшла фронт, дивилася на себе в дзеркало не як на «проблему для системи», а як на людину, яка все ще може більше за багатьох здорових.
І завдання держави – створити для цього умови, а не чекати, що ветеран сам «якось впорається».
