Рано чи пізно, але Україні однозначно доведеться відповісти на питання, яке донедавна здавалося досить простим: кого називати ветераном і що цей статус має означати для самої людини, держави та суспільства.
Адже зрозуміло, що повномасштабна війна вже радикально змінила масштаб проблеми. Сьогодні в Україні близько 1,3 млн ветеранів, а після війни разом із членами їхніх родин ця сфера може стосуватися 5–6 млн людей. При цьому близько 80% ветеранів нинішньої війни — мобілізовані, тобто люди, для яких військова служба не була професією, а стала частиною життя через необхідність захищати державу.
Постане питання і про прийняття нового закону про статус ветерана, який за таких умов не може бути лише оновленою версією старої системи координат. Перед законодавцем стоять значно фундаментальніші питання: кого і за якими критеріями держава визнає ветераном, як враховувати різний досвід служби, що повинно залишатися гарантованим статусом, а де підтримка має залежати від реальної потреби людини.
До речі, великий масив таких питань був сформований під час нещодавньої стратегічної сесії Ветеранської платформи в межах руху «Ветерани – шлях додому» за участі ветеранів, військових, волонтерів, викладачів університетів та державних службовців. Модерацію та узагальнення напрацювань здійснювали стратеги креативної агенції «Banda». Різні, а інколи протилежні погляди дозволяють побачити, де нове законодавство потребуватиме не простого вибору одного підходу, а пошуку збалансованої моделі.
Що стоїть за статусом «ветеран»
Якщо запитати пересічного громадянина України, хто такий ветеран, найчастіше відповідь буде такою: це людина, яка воювала, захищала країну і після завершення служби повернулася до цивільного життя. Але щойно це визначення потрібно перенести в закон, виникає значно складніше питання: чи достатньо самого факту служби під час війни, чи ветеранський статус все ж має бути пов’язаний передусім із безпосереднім бойовим досвідом? Адже багаторічна служба в тилових підрозділах і тривале виконання бойових завдань на передовій є однаково важливими для оборони держави, але відрізняються за рівнем ризику, навантаженням і наслідками для людини. Тому завдання нового законодавства полягає не в тому, щоб обрати одну з цих крайніх позицій, а в тому, щоб знайти між ними справедливий і зрозумілий баланс.
Людина, яка кілька років віддала військовій службі під час великої війни, не повинна після звільнення отримати від держави сигнал, що її служба має меншу суспільну цінність лише тому, що вона не перебувала безпосередньо на лінії бойового зіткнення. Водночас законодавство не може ігнорувати принципову різницю між такими умовами служби та багатомісячною участю в боях, пораненням, полоном або іншими тяжкими наслідками війни.
Тому одним із перспективних напрямів є багаторівнева система, де факт служби, характер служби та ветеранський статус перестають бути фактично однією юридичною конструкцією. У напрацюваннях проекту «Ветерани – шлях додому» така логіка сформульована як послідовність: служба визначає приналежність людини до захисту держави, характер служби — відповідну категорію, а ветеранство пов’язується вже з виходом зі служби. Ця модель потребує подальшого юридичного опрацювання, проте вона дозволяє одночасно зберегти визнання внеску всіх військовослужбовців і не нівелювати різницю у фактичному досвіді війни.
Презентація Ветеранської платформи
Гортайте слайди кнопками, стрілками клавіатури або рухом пальця. Повноекранний режим підтримує масштабування і переміщення слайда.
Для перегляду повної версії презентації стратегічної сесії гортайте слайди
