Повномасштабна війна поставила перед державою і суспільством не лише безпекові та соціальні виклики, а й питання, які виходять за межі класичної політики — питання пам’яті, її форми, змісту та інституційного оформлення, що безпосередньо впливає на формування ідентичності, довіри та внутрішньої єдності країни.
Суспільний запит на вшанування загиблих є беззаперечним і масовим, однак саме той факт, що цей процес відбувається під час війни, а не після її завершення, принципово ускладнює прийняття рішень, оскільки держава і громади змушені одночасно формувати політику пам’яті та реагувати на постійно зростаючі втрати, не маючи завершеної моделі меморіалізації. У цій ситуації природно виникає пошук нових форм пам’яті та нових способів фіксації історичного досвіду, однак відсутність усталених правил і процедур призводить до того, що навіть суспільно значущі ініціативи можуть перетворюватися на джерело конфліктів — як між громадянами і владою, так і всередині самих громад.
Саме тому держава на рівні нормативного регулювання зробила спробу сформувати відповідну політику, зокрема через ухвалення Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» у 2025 році, який визначив національну пам’ять як елемент національної безпеки, а також через схвалення розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2025 року № 1342-р Концепції вшанування пам’яті загиблих Захисників і Захисниць України та формування культури поваги і підтримки ветеранів війни до 2028 року. Ця ж логіка була продовжена у розпорядженні Кабінету Міністрів України від 25 березня 2026 року № 266-р, яким затверджено план заходів з увічнення пам’яті захисників України на період до 2030 року, де Мінветеранів визначено координатором реалізації відповідної політики, а органам виконавчої влади та місцевого самоврядування — суб’єктами її практичного виконання.
Однак на практиці наявність стратегічних і програмних документів не призвела до уніфікації підходів.
Так, за даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у 2025 році були зафіксовані численні скарги членів сімей військовослужбовців — ветеранів війни, які померли від поранень або травм, отриманих під час служби, але не були визнані такими, що загинули безпосередньо в бойових діях, у зв’язку з чим органи місцевого самоврядування відмовлялися вшановувати їх пам’ять на Алеях Слави та інших меморіальних об’єктах. Фактично йдеться про ситуацію, коли на рівні окремих громад формується власна практика визначення того, хто підлягає вшануванню, а хто — ні, попри наявність у таких осіб статусу ветерана війни і безпосередній зв’язок смерті з виконанням військового обов’язку. Така практика не лише створює правову невизначеність, а й формує небезпечний прецедент диференціації пам’яті, коли питання вшанування залежить не від закону, а від локального адміністративного рішення.
При цьому відповідно до Положення про Міністерство у справах ветеранів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2018 № 1175, саме Мінветеранів покликане координувати діяльність органів виконавчої влади та, у визначених законом випадках, органів місцевого самоврядування у питаннях, що належать до його компетенції, включаючи політику пам’яті. Однак відсутність уніфікованих правил на рівні держави фактично призводить до того, що ця координаційна функція не реалізується належним чином.
Питання уніфікації підходів до вшанування пам’яті неодноразово порушувалося на заходах Секретаріату Уповноваженого, що в підсумку стало підставою для розроблення відповідної Концепції та операційного плану її реалізації. Втім, навіть після ухвалення цих документів проблема залишається актуальною, що свідчить про розрив між нормативним рівнем політики і її практичною реалізацією. Саме тому Уповноважений сформулював чітку рекомендацію, адресовану Міністерству у справах ветеранів України, яка полягає у необхідності опрацювання та затвердження Методичних рекомендацій щодо застосування єдиного підходу до вшанування пам’яті загиблих Захисників і Захисниць України. На сьогодні ж фактично існують лише рекомендації, розроблені Українським інститутом національної пам’яті, які не мають обов’язкового характеру і не забезпечують належного рівня правової визначеності.
У результаті ми маємо ситуацію, в якій держава на рівні стратегічних документів декларує необхідність формування єдиної політики пам’яті, визнає її елементом національної безпеки, визначає відповідальних суб’єктів і навіть формує план заходів, але водночас допускає існування практик, які прямо суперечать самій ідеї єдності підходів.
Додатково ця проблема підтверджується і емпіричними даними щодо практик меморіалізації на рівні громад.
Зокрема, за результатами дослідження Центру прав людини ZMINA, найбільш поширеними формами вшанування пам’яті сьогодні залишаються меморіальні дошки, перейменування вулиць, встановлення монументів та створення алеїв пам’яті, тобто переважно традиційні, інерційні моделі меморіалізації, які відтворюють підходи попередніх історичних періодів і не враховують масштабу та тривалості сучасної війни. Але ж такі інструменти не лише не є універсальними, а інколи прямо вичерпують свій потенціал.
Детальніше про дослідження – тут
Показовим у цьому контексті є досвід Ірпеня, де ще на початку повномасштабного вторгнення було прийнято рішення відмовитися від перейменування вулиць на честь загиблих військовослужбовців, виходячи з того, що кількість загиблих є настільки значною, що сама логіка такого інструменту втрачає практичний сенс і перестає бути репрезентативною формою вшанування. Більше того, у межах цієї громади було сформовано підхід, який поєднує консультації з родинами загиблих, залучення експертного середовища та інформаційно-просвітницьку роботу, що дозволило перейти від стихійної меморіалізації до більш структурованих практик, включаючи використання цифрових платформ, архівів та інших форм фіксації пам’яті.
Водночас навіть цей приклад підтверджує відсутність універсальної моделі, оскільки відповідні практики формуються локально, через комунікацію між органами місцевого самоврядування, родинами загиблих, родинами безвісти зниклих та іншими групами, що об’єктивно призводить до різних підходів у різних громадах. Саме тому на рівні місцевого самоврядування вже виникає усвідомлення необхідності формалізації таких процесів, зокрема через розроблення локальних положень, які визначають порядок звернення, перелік документів та критерії прийняття рішень щодо вшанування пам’яті, оскільки виключно неформальна комунікація виявляється недостатньою для забезпечення рівності підходів.
Таким чином, навіть найбільш успішні локальні кейси фактично підтверджують ту саму проблему: відсутність єдиного державного стандарту не компенсується практикою громад, а лише створює множинність підходів, які можуть бути ефективними окремо, але не формують цілісної політики пам’яті на національному рівні. Це означає, що проблема полягає не у відсутності політики як такої, а у відсутності механізмів її обов’язкового застосування.
Без встановлення чітких, обов’язкових і уніфікованих правил держава ризикує отримати не культуру пам’яті, а множинність локальних практик, які можуть суперечити одна одній і підривати саму ідею справедливого вшанування тих, хто заплатив найвищу ціну за існування цієї держави.
Тарас Тарасенко, народний депутат
