Ухвалення Стратегії ветеранської політики на період до 2030 року та затвердження операційного плану її реалізації на 2024–2027 роки формально свідчить про те, що держава на рівні публічної політики визнає масштаб виклику, пов’язаного із забезпеченням прав ветеранів війни та членів їхніх сімей, однак реальний стан нормативного регулювання та правозастосування у цій сфері демонструє системну неузгодженість, яка фактично нівелює задекларовані гарантії.
Як прямо зазначається у щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за 2025 рік, правове регулювання ветеранської політики залишається розпорошеним між законами, підзаконними актами та відомчими нормативами, що ускладнює як реалізацію прав ветеранів, так і виконання відповідних обов’язків органами державної влади та місцевого самоврядування. Саме ця фрагментація стала підставою для ініціювання розробки проєкту Кодексу України про захист державності, незалежності та статус захисників держави, який покликаний системно врегулювати цю сферу (хоч я неодноразово наголошував на тому, що в нинішньому вигляді його прийняття є просто недоречним).
Тим не менш навіть за наявності стратегічних документів, на місцевому рівні ветеранська політика фактично редукується до мінімальних соціальних функцій — одноразових виплат, організації поховань і базового соціального супроводу, тоді як програми довгострокової реінтеграції, забезпечення житлом, доступу до транспорту та інших системних інструментів залишаються або нереалізованими, або декларативними через недофінансування та відсутність належної координації.
Однак найбільш показовим є не рівень організації політики, а характер правозастосування у сфері соціальних гарантій, зокрема пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби.
Після Рішення Конституційного Суду України від 12.10.2022 № 7-р(ІІ)/2022 у справі № 3-102/2021, яким фактично було підтверджено недопустимість обмеження максимального розміру пенсій для відповідної категорії осіб, законодавець у статті 46 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та Кабінет Міністрів України у постанові від 03.01.2025 № 1 «Про визначення порядку виплати пенсій деяким категоріям осіб у 2025 році у період воєнного стану» запровадили механізм застосування понижуючих коефіцієнтів до частини пенсій, що перевищує десять прожиткових мінімумів.
Формально цей механізм подавався як тимчасовий інструмент бюджетного регулювання, однак за своєю правовою природою він змінив умови пенсійного забезпечення, встановлені Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» № 2262-ХІІ, що прямо суперечить як положенням цього закону, так і конституційним гарантіям, закріпленим у статтях 17 та 46 Конституції України.
Саме ця колізія і стала предметом численних судових спорів, у яких суди зайняли принципову позицію щодо недопустимості такого підходу.
Так, Шостий апеляційний адміністративний суд у справі № 620/9774/25 підтвердив, що положення статті 46 Закону про Державний бюджет України на 2025 рік та підзаконні акти не можуть змінювати або звужувати гарантії, встановлені спеціальним законодавством, а право на соціальний захист, гарантоване статтею 46 Конституції України, не підлягає обмеженню навіть в умовах воєнного стану.
Аналогічна правова позиція сформульована Верховним Судом у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 11.09.2025 у справі № 120/1081/25, де суд прямо вказав, що застосування понижуючих коефіцієнтів відповідно до статті 46 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України № 1 призводить до протиправного обмеження права на соціальний захист і суперечить принципу пріоритету спеціального закону (lex specialis derogat generali).
Таким чином, судова практика не лише зафіксувала наявність проблеми, а й дала чітку відповідь щодо її правової природи: держава через бюджетні та підзаконні механізми намагається змінити обсяг соціальних гарантій, визначених спеціальним законом, що є неприпустимим з точки зору Конституції.
Водночас ці порушення не є поодинокими випадками, а мають системний характер, що підтверджується і даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який минулого року зафіксував щонайменше 27 звернень ветеранів війни щодо неправомірного застосування територіальними органами Пенсійного фонду України понижуючих коефіцієнтів до пенсій, призначених після 12 квітня 2023 року, попри пряму заборону такого застосування.
Більше того, навіть у конкретних кейсах, як свідчить практика реагування Уповноваженого, відновлення порушених прав відбувається не автоматично, а лише після інституційного втручання, що додатково підтверджує відсутність належного адміністративного контролю у цій сфері.
Зрозуміло, що в умовах війни зазначений підхід не залишився разовим рішенням 2025 року, а був повторно відтворений і у Законі України «Про Державний бюджет України на 2026 рік», де аналогічний механізм застосування понижуючих коефіцієнтів закріплено вже у статті 30, а порядок його реалізації визначено постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2025 № 1778. Це свідчить про те, що державі доводиться приймати важкі рішення, але ж при цьому вони мають бути справедливими та відповідати принципу людиноцентризму. Тому як мінімум треба уникати випадків, коли, наприклад, ветерани війни з інвалідністю отримують понижуючий коефіцієнт, а пенсіонери правоохоронних органів – ні.
Так, дійсно, за результатами 2025 року вже є рекомендація Уповноваженого, адресована Міністерству соціальної політики України та Пенсійному фонду України, щодо необхідності розробки та впровадження ефективного механізму контролю за недопущенням безпідставного зменшення пенсій ветеранів війни. Однак є припущення, що такий механізм досі не запроваджений, про що свідчить в тому числі і нещодавнє звернення до мене ветерана з Миколаєва Дмитра Гнатюка. Незважаючи на те, що ветерану призначена пенсія за особливі заслуги перед Україною, йому доводиться виборювати своє право на її розмір перед Пенсійним фондом, який не хоче навіть виконувати відповідне рішення суду, посилаючись вже на положення закону про бюджет-2026. Цинічним є і те, що в даному випадку не йдеться про якісь захмарні пенсії у 100 тисяч гривень, а фактично людина виборює через суди різницю у 2 тисячі гривень… Тож з метою реагування на такі та аналогічні звернення мною вже ініційована зустріч з представниками Мінсоцполітики, Пенсійного фонду та суддів Верховного Суду для обговорення питань виконання рішень судів у пенсійних спорах з ветеранами та розробки механізму, який встановить чесні та прозорі правила щодо виплати гарантованих державою пенсійних платежів.
У підсумку ж, поки що ми маємо ситуацію, в якій держава одночасно декларує посилення соціального захисту ветеранів, формує стратегічні документи та розробляє кодифікаційні акти, але паралельно створює правові механізми, які дозволяють звужувати ці гарантії на практиці. Це ніщо інше як системний дисбаланс між різними рівнями державної політики — законодавчим, урядовим та адміністративним — який у підсумку трансформується у правову невизначеність для ветерана.
Та й дивно, що Мінветеранів досі у свої пріоритетні цілі не поставило вирішення питання щодо виплати пенсій ветеранам. То, мабуть, ключове питання сьогодні полягає не у кількості прийнятих стратегій чи законопроєктів, а у здатності держави забезпечити узгодженість між нормами Конституції України, спеціальним законодавством і практикою їх застосування. Без такої узгодженості будь-яка ветеранська політика залишатиметься декларативною конструкцією.
Тарас Тарасенко, народний депутат
